«Усі дорослі колись були дітьми, тільки мало хто з них про це пам’ятає», – писав Антуан де Сент-Екзюпері у «Маленькому принці». Мабуть, саме тому добре відоме всім запитання з пісні «Куди зникає дитинство? У які міста?» з роками починає звучати майже по-філософськи, адже кожна людина колись задає його собі. Для кожної людини воно поступово розчиняється в часі, залишаючись у спогадах і старих фотографіях, а іноді повертаючись випадковими запахами та звуками. Але дитинство зберігається не лише в пам’яті, воно залишається й у місцях, з якими було пов’язане: у школах, дитячих садках, дворах, на старих гойдалках та ігрових майданчиках.
Однак є місця, звідки воно безповоротно зникає. Воно зникає з порожніх шкіл, закритих дитячих садків, зарослих дворів і майданчиків, де більше не чути дитячих голосів і з кожним роком таких місць, на жаль, стає дедалі більше. Одне з них розташоване у селі Володимирівка Якимівського району Запорізької області.
Село, розраховане на інше майбутнє
Село Володимирівка розташоване на лівому березі річки Малий Утлюк. Приїхати сюди в мирний час навряд чи спаде на думку не тільки звичайному туристу, але навіть любителю місцевих подорожей, адже добре знайома всім Вікіпедія серед визначних пам’яток пропонує оглянути тут лише братську могилу радянських воїнів та пам’ятник Герою Радянського Союзу Антону Єфимовичу Буюкли.
Та й загалом, випадково опинившись у цих краях, більшість людей не побачить у Володимирівці нічого примітного. Тим часом мандрівник, який не раз досліджував сільську глибинку, обов’язково помітить дивну невідповідність місцевих будівель і навколишньої дійсності – вони немов одежина, що була колись пошита на виріст або, навпаки, що раніше цілком підходила селу, але з плином часу стала для нього завеликою. У Володимирівці багато чого виглядає так, ніби будувалося не для звичайного села, а для місця з зовсім іншим розмахом, чисельністю населення та майбутнім, але це майбутнє з якоїсь причини так і не настало або вже залишилося далеко в минулому.
Від невеликого села до центру сільської громади
Село Володимирівка було засновано у 1861 році переселенцями з Полтавської та Чернігівської губерній. Місце для нового поселення було обрано досить вдало — на березі річки Малий Утлюк, назва якої перекладається з тюркської як «річка, де пасовище». На відміну від багатьох інших населених пунктів Приазов’я, мешканці Володимирівки не відчували нестачі в питній воді, а тому криниць тут було більш ніж достатньо. Але, незважаючи на, здавалося б, вигідне розташування, через три роки після заснування Володимирівка все ще залишалася зовсім невеликим селом на 29 дворів, у яких мешкало 176 жителів.
Через нечисленність населення володимирівці тривалий час не мали власного храму і були приписані до парафії церкви в селі Якимівка. Однак село поступово розросталося, мешканців ставало дедалі більше, а разом із цим дедалі гостріше відчувалася необхідність у власному храмі, де можна було б здійснювати церковні обряди. У 1893 році у Володимирівці нарешті збудували цегляну церкву, щоправда, як зазначається в джерелах, храм був холодним, тобто не опалювався. Освятили його на честь Різдва Пресвятої Богородиці. До володимирівської парафії також були приписані сусідні колонії Олександрівка та Дмитрівка.
Згодом при церкві з’явилася бібліотека, що складалася зі 153 томів. Крім того, для освіти та просвіти мешканців у селі працювали церковно-парафіяльна школа та земське народне училище.
До 1915 року населення Владимирівки сягнуло вже 865 осіб, а кількість дворів зросла до 135. Місцеві жителі, як і більшість мешканців регіону, займалися землеробством та скотарством.
Загалом Володимирівка залишалася звичайним, середнім за розмірами селом свого часу. Серед місцевих виробників вдалося виявити лише власника цегельного заводу Гутникова, а також виробника німецької черепиці — І. Медникова.
В принципі, на цьому розповідь про історію Володимирівки можна було б і закінчити. Після низки потрясінь початку XX століття тут встановилася радянська влада, і подальше життя села розвивалося вже за цілком знайомим сценарієм, але саме з радянським періодом і пов’язаний той самий незвичайний, несільський вигляд Володимирівки, про який йшлося на початку.
Час великих сподівань
Отже, у 1928 році в селі було створено першу сільськогосподарську артіль. Скільки саме артілей існувало у Володимирівці, встановити поки що не вдалося. Відомо лише, що в 1959 році тут було створено артіль, яка згодом перетворилася на колгосп і отримала гучну, актуальну для своєї епохи та вельми знаменну назву — імені XX з’їзду КПРС.
І тут варто ненадовго відійти від історії самого села та сказати кілька слів про подію, на честь якої було названо володимирівський колгосп.
XX з’їзд КПРС відбувався в Москві з 14 по 25 лютого 1956 року й увійшов в історію насамперед завдяки засудженню культу особистості Йосипа Віссаріоновича Сталіна. Саме на цьому з’їзді Микита Хрущов виступив із закритою доповіддю «Про культ особистості та його наслідки». Пізніше зміст цієї доповіді було оприлюднено, хоча й у значно пом’якшеній формі. Крім того, на з’їзді обговорювалася можливість політичних та економічних перетворень мирним шляхом. Іншими словами, XX з’їзд мав визначити новий, менш жорсткий і більш мирний вектор розвитку країни.
Власне, на честь цієї події володимирівський колгосп і отримав свою назву. А як відомо, як корабель назвеш, так він і попливе. І село Володимирівка з колгоспом імені XX з’їзду КПРС дійсно незабаром взяло курс на зміни, розмах і будівництво майбутнього, сліди якого досі визначають його незвичайний вигляд.
Приблизну картину життя у Володимирівці наприкінці радянського періоду дозволяє уявити такий уривок із книги «Історія міст і сіл Української РСР»:
«Є восьмирічна школа (10 вчителів навчають 153 учнів), будинок культури із залом на 450 місць, 2 бібліотеки з книжковим фондом у 22 080 примірників, історичний музей на громадських засадах, фельдшерсько-акушерський пункт, профілакторій при будинку тваринника, дитячий садок, 3 магазини, їдальня, комплексно-приймальний пункт райпобутовичного комбінату, відділення зв’язку, ощадна каса, АТС. На честь 50-річчя Великого Жовтня закладено парк площею 2,5 гектара.»
І все це в селі, де проживало близько 850 осіб та приблизно така ж кількість мешканців сусідніх Олександрівки та Юр’ївки, що входили до складу Володимирівської сільської ради (тобто разом близько 1700 осіб). Як би там не було, очевидно одне — у ті роки Володимирівка мала вищий адміністративний і господарський статус, ніж сьогодні, і про це красномовно свідчить масштаб її громадської забудови.
Несільский розмах
Перше, що привертає увагу при в’їзді до центру Владимирівки, — це триповерхові багатоквартирні будинки. Погодьтеся, рідко в якомусь селі можна побачити подібну забудову. Не меншого здивування викликає й простора школа з окремим крилом спортивного залу, явно розрахована на значно більшу кількість учнів, ніж згадувалося у наведеному вище уривку з книги.
Далі погляд мимоволі привертає до себе велична будівля Будинку культури — того самого, розрахованого на 450 місць, а потім — двоповерхова будівля адміністрації, що цілком відповідає статусу центру сільської ради, але набагато більш велична, ніж у більшості подібних сіл. А на виїзді з Володимирівки розташована братська могила радянських воїнів, яка за своїм оформленням більше нагадує повноцінний меморіальний комплекс.
Проїжджаючи головною вулицею, мимоволі ловиш себе на думці, що колись із цим селом пов’язували великі надії. Складається враження, ніби в якийсь момент для Володимирівки готувався масштабний проєкт розвитку: очікувалося збільшення населення, розширення господарства, будівництво нових виробничих об’єктів або укрупнення колгоспу. Якусь частину інфраструктури встигли побудувати, однак цим планам, судячи з усього, так і не судилося здійснитися.
Особливо гостро цей несільський розмах відчувається сьогодні, коли багато вулиць села помітно спорожніли. Але при цьому Володимирівка справляє несподівано приємне враження. Нова асфальтована дорога, просторі вулиці, масштабні громадські будівлі та загальне планування створюють атмосферу невеликого американського містечка з кінофільмів. І справа тут зовсім не в схожості архітектури, а в тому особливому відчутті затишку й спокою, яке рідко виникає випадково.
Занедбане дитинство
Єдиним місцем, яке не те щоб псує, але все ж порушує цю майже міську ідилію, можна назвати занедбаний дитячий садок. Те саме місце, звідки дитинство пішло вже понад три десятиліття тому. І цей дитячий садок, як ви розумієте, теж колись був побудований з великим розмахом, з розрахунком на безліч маленьких володимирівців.
Як розповіла місцева мешканка, будівлю звели наприкінці 1980-х років, і дитячий садок навіть встиг пропрацювати кілька років. А потім по телебаченню великої країни показали «Лебедине озеро», Радянський Союз розпався, ну а далі… Далі все сталося так, як відбувалося в багатьох селах — дитячий садок закрився, щоб більше ніколи не відкритися як дошкільний заклад.
Згодом порожня будівля почала руйнуватися. Вона втратила великі стрічкові вікна, у які колись дивилася дітвора, проводжаючи вранці батьків і зустрічаючи їх увечері.
Сьогодні колишній дитячий садок губиться серед заростей дерев і чагарників. І лише розписи на внутрішніх стінах досі зберігають сліди колишнього життя: казкових героїв, яскраві фарби та ледь вловиме відлуння дитячих голосів, які не лунали тут уже понад три десятиліття.
І все ж, незважаючи на десятиліття запустіння, будівля, що більше нагадує палац дитинства радянської епохи, досі вражає й привертає погляди перехожих. А цегляні панно з добре знайомими з дитинства Чіполліно та Чебурашкою безпомилково підказують, яка з будівель Володимирівки виявилася занедбаною.
– Занадто мало дітей у селі… Такий великий дитячий садок уже ніхто не відновить. Та й школу погрожують закрити, – з гіркотою каже місцева мешканка.
Майбутнє починається з дітей
І саме після цих слів нарешті стало зрозумілим те відчуття, яке не відпускало протягом усього перебування у Володимирівці. Це було відчуття майбутнього, що не відбулося. Село немов готували до зростання, будували з розрахунком на нові сім’ї, нових працівників, нових учнів, але очікуване життя так і не наповнило створений для нього простір.
Адже що таке майбутнє села? Це насамперед діти. Можна відремонтувати дорогу, підтримувати порядок на вулицях, доглядати за будинками й створювати затишок, але без дитячого садка, без школи, наповненої учнями, без дитячих голосів усе це поступово перетворюється лише на красиву оболонку. Володимирівка й сьогодні залишається незвичайним, атмосферним і по-своєму затишним селом, але майбутнє починається там, де є кому вранці увійти у шкільні двері та побігти доріжками дитячого садка.
Напевно, було б надто наївно мріяти, що колись тут знову відкриється дитячий садок. Сучасні тенденції та програми оптимізації освітньої мережі скоріше свідчать про протилежне. І все ж дозвольте мені, як автору цієї статті, трохи помріяти.
Нехай одного дня ця будівля знову наповниться дитячими голосами. Нехай це буде вже не дитячий садок, а, наприклад, сучасний центр розвитку чи творчості для дітей не тільки Володимирівки, а й усього Якимівського району. Не так вже й важливо, як саме він називатиметься, набагато важливіше, щоб сюди знову приходили діти.
Хочеться вірити, що колись цими коридорами знову застукають маленькі ніжки, кімнати наповняться дитячим сміхом і піснями, а стіни, що мовчали понад три десятиліття, знову побачать те, заради чого колись були збудовані. Адже майбутнє будь-якого села починається саме з дітей. І якщо одного дня дитинство повернеться до цього будинку, значить, повернеться й майбутнє Володимирівки.
Як знайти: Запорізька область, Якимівський район, село Володимирівка
Відвідування: безкоштовно
Цікаві місця поблизу
Якщо ви вирішите відвідати Володимирівку, обов’язково знайдіть братську могилу, в якій спочивають 32 мирних мешканці Володимирівської сільської ради, жорстоко розстріляні німецько-фашистськими загарбниками у вересні 1941 року. Меморіал розташований між селами Володимирівка та Олександрівка, у полі, на березі річки Малий Утлюк.
Зупиніться тут на кілька хвилин і вшануйте пам’ять загиблих. Такі місця нагадують нам про ціну миру та про те, як важливо зберігати пам’ять про людей, чиї життя були безжально обірвані війною.
