Є світ, у якому не звучить ранкове щебетання птахів і не лунає колискова матері, не скриплять гойдалки у дворі й не лякає грім, а музика відчувається лише вібрацією в грудях. У цьому просторі тиші слова показують руками, слухають очима, а розуміють – серцем і душею.
За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, у світі живе близько 34 мільйонів дітей з різними порушеннями слуху, з них значна частина – з повною або частковою глухотою. Для цих дітей тиша – не метафора, а повсякденна реальність. Їм недоступні звичні слова і звуки, але доступна інша форма спілкування, і, як показує історія, не менш глибока.
На рубежі XIX–XX століть ставлення до людей з особливостями слуху багато в чому визначалося рівнем гуманізму суспільства. У Європі та Північній Америці на той час уже працювали спеціалізовані школи, розвивалися методики навчання та адаптації. Водночас у Російській імперії суспільство в більшості своїй воліло залишатися байдужим до проблем глухонімих дітей. Дуже добре стан цього питання відображено в книзі доктора медицини М. Боганова-Березовського «Положення глухонімих у Росії» 1901 року:
«Вопросъ о положеніи глухонѣмыхъ въ Россіи поставленъ въ исключительныя, совершенно особыя условія сравнительно съ таковыми же на Западѣ. Исключительность эта можетъ быть объяснена, отчасти огромнымъ числомъ нуждающихся въ обученіи и призрѣніи глухонѣмыхъ, отчасти совершенно непонятнымъ равнодушіемъ, съ которымъ русское общество до настоящаго времени закрывало свои глаза на этотъ вполнѣ уже назрѣвшій вопросъ…»
Незважаючи на те, що наприкінці XIX століття в Російській імперії вже існувала низка спеціалізованих закладів (Санкт-Петербурзьке училище для глухонімих, засноване 1806 року; Арнольдо-Третьяковське училище у Москві, відкрите 1863 року; Одеське училище для глухонімих дівчат та інші), в яких займалися навчанням, вихованням та опікою (заст. – піклуванням, опікою) дітей з порушенням слуху, становище в провінції залишалося важким, а глухота ще довго була причиною соціальної ізоляції таких дітей.
Втім, ще складніше ця проблема проявлялася в менонітських колоніях, де соціальні та освітні завдання громада традиційно прагнула вирішувати власними силами. Саме тут, у цьому відносно замкнутому, але водночас діяльному середовищі, з’явилася приватна ініціатива, що стала рідкісним прикладом справжнього милосердя та людинолюбства.
Наприкінці XIX століття, у самому серці приазовських степів, у невеликому селищі Тіге вогник надії запалав і для дітей із менонітських громад, раніше приречених жити у мороці тиші, відчуженості та нерозуміння. Тут було побудовано перший і, можна сказати, єдиний у своєму роді благодійний навчальний заклад, який з часом став одним із найкращих, якщо не найкращим, у всій Російській імперії, і називався він – Маріїнське училище для глухонімих.
Тіге
Село Тіге було засноване у 1805 році на лівому березі річки Курушани. Засновниками колонії стала 21 родина фламандського походження, яка прибула до Таврійської губернії з округів Марієнбург та Ельбінг.
Там, у Західній Пруссії, переселенці були вимушені залишили давно освоєний їхніми предками край, облаштовані ферми, міцні господарства, плодоносні сади, теплі й затишні будинки. Все це згадувалося колоністами з жалем і безмежною тугою, особливо коли після розподілу місць поселення вони нарешті побачили землю, де їм належало починати нове життя.
А починати його доводилося в непривітнім степу, у вологих землянках і в тісному сусідстві з кочівниками-ногайцями, які жили в кибитах. Але назад дороги вже не було, ділянки були розподілені жеребкуванням і залишалося лише дати новому поселенню ім’я.
Один із найстаріших переселенців, Корнеліус Тейвс, запропонував назвати колонію Тіге, тому що річка Курушани та місцевість навколо неї нагадували йому річку Тіге (Тую) у рідному Марієнбурзі. Решта колоністів, загалом, не сперечалися. Так пам’ять про далеку прусську річку лягла на нову землю, а нове село отримало свою назву.
Життя в приазовській колонії Тіге, як і сама річка в далекій Пруссії, не було бурхливим, але завдяки наполегливій праці колоністів, якої раніше ще не знала тутешня степ, колонія рік за роком змінювала свій вигляд: землянки поступалися місцем добротним будинкам, за будинками стрімко розросталися розсадники дерев, а замість ковилового степу простягалися великі родючі поля. І чим більше налагоджувалося життя в приазовській Тіге, тим менше тяжіла туга колоністів за залишеною батьківщиною.
Час минав, покоління змінювали одне одного, і вже на початку другої половини XIX століття в Тіге проживала 251 особа. Жителі села брали активну участь у культурному, громадському та торговельному житті всієї Молочанської колонії. На той час тут уже працювала початкова школа, в якій навчалося 43 учні, а учителював Франц Ісаак.
На початку XX століття Тіге мала майже повну господарську автономію. У селі працювали три млини (два парові та один вітряний), кілька цегляно-черепичних заводів, мануфактурні крамниці, крамниці дрібних товарів, продуктовий магазин, оцтовий завод братів Реймер, майстерні з виготовлення сільськогосподарського інвентарю, екіпажів і надгробків, а також книжкові магазини та крамниці. І все це при тому, що середня кількість дворів у Тіге в 1915 році не перевищувала 44, а кількість мешканців становила 185 осіб.
Крім того, у селі діяли аптека, лікарський кабінет, школа для дівчат, відкрита в 1908 році, а в період з 1910 по 1915 рік була побудована церква Меннонітського Братства. Про рівень розвитку та благоустрою колонії свідчить і той факт, що, за даними В. Д. Соколова за 1911 рік, там було облаштовано два артезіанські громадські колодязі, 9 цистерн для збору дощової води і навіть сільський водопровід.
І все ж ні заводи, ні водопровід, ні млини, ні зразкові господарства не зробили Тіге відомою далеко за межами Молочанської колонії. Подібними успіхами в тій чи іншій мірі могли похвалитися багато менонітських поселень. Справжню ж популярність Тіге принесло Маріїнське училище для глухонімих, відкрите там у 1890 році.
Маріїнське училище для глухонімих
Історія Маріїнського училища розпочалася ще за дев’ять років до його відкриття в колонії Тіге і була пов’язана з людиною, яка формально не мала жодного стосунку до менонітської громади – протестантом вірменського походження А. Г. Амбарцумом. З справою навчання глухонімих дітей пан Амбарцум (Амбарцумян) вперше познайомився ще у Швейцарії. Пізніше, опинившись у Молочанській колонії, він займався навчанням кількох глухонімих дітей у приватному будинку колонії Мюнстерберг і намагався спонукати менонітську громаду до відкриття громадського закладу для виховання та навчання таких дітей. Ця ініціатива знайшла підтримку серед впливових людей громади – шкільного інспектора Герхарда Классена та гальбштадтського старости Абрахама Вібе. Завдяки їхній участі питання вийшло вже за межі приватної ініціативи і було підняте на державний рівень.
Будівництво майбутнього закладу було запропоновано приурочити до минулого 25-річчя царювання Олександра II. Імператор схвалив це починання і побажав надати закладу назву Маріїнського (на честь своєї дружини Марії Олександрівни). Остаточно ж питання було вирішено вже після смерті Олександра II, за правління Олександра III, розпорядженням, що надійшло 22 грудня 1881 року.
Німецькою мовою училище називалося Marien Taubstummenschule, що дослівно перекладається як «Маріїнська школа для глухонімих».
Насправді училище розпочало свою діяльність лише 1885 року в будинку Герхарда Классена, у колонії Блюменорт, що межувала з Тіге. Першим вчителем став її духовний ініціатор – пан Амбарцумов. Коли до кінця першого року навчання кількість учнів збільшилася, до школи запросили ще одного вчителя, Якоба Дерксена, випускника інституту вчителів для глухонімих у Франкфурті-на-Майні.
А далі в історії школи стався доленосний поворот. У 1887 році сільська громада Тіге безоплатно надала ділянку землі під будівництво нової будівлі. Її звели всього за два роки, що особливо вражає, якщо врахувати грандіозний розмах споруди. Будівництво обійшлося в понад 40 тисяч рублів. Ця величезна на ті часи сума була зібрана за рахунок приватних внесків і пожертв усіх менонітських громад, при цьому металеві перила для сходів і богемське скло для вікон були оплачені окремими благодійниками і не увійшли до загального кошторису.
Урочисте відкриття нової будівлі Маріїнського училища для глухонімих відбулося 3 січня 1890 року в присутності численних гостей, благодійників і всіх тих, хто брав активну участь у створенні цього важливого благодійного закладу. Чи варто говорити, що нова будівля стала справжньою окрасою колонії Тіге та предметом особливої гордості всього Молочанського менонітського округу. Marien-Taubstummenschule друкували навіть на поштових листівках.
Велика двоповерхова будівля, зведена з червоної цегли, була розрахована на 40 учнів, 5 вчителів та службовий персонал школи. Окрім головного корпусу, при школі були й додаткові господарські споруди: лазня, пральня, стайня та інші службові будівлі. Пізніше школа придбала також майстерню та невелику ферму, де учні могли здобувати практичні навички.
Програма навчання в школі була розрахована на 9 років. Згідно з внутрішнім статутом школи, сюди приймалися діти віком від 8 до 12 років, хоча в окремих випадках могли бути зроблені винятки. Навчальний рік тривав з 15 серпня по 15 червня. Діти, які вступали на навчання, повинні були мати при собі встановлений школою набір білизни та одягу, а постільні речі та книги надавалися школою за додаткову плату.
Оскільки навчання велося німецькою мовою, до школи приймалися діти з усіх німецькомовних громад. Вартість навчання становила 160 рублів на рік, а для дітей з менонітських сімей – 130 рублів. Малозабезпечені діти могли навчатися безкоштовно. Витрати на лікування оплачувалися окремо, за фактично понесеними витратами.
Рівень викладання в школі був дуже високим. На початку XX століття тут працювали 5 вчителів, кожен з яких мав спеціальну освіту. Багато з них були випускниками цієї ж школи, а потім продовжували навчання в профільних закладах Берліна, Петербурга, Франкфурта-на-Майні та інших міст.
Діти вивчали не лише загальноосвітні предмети. Велику увагу приділяли ручній праці: хлопчиків навчали столярній справі, дівчаток – шиттю та плетінню кошиків. Завдяки цьому випускники школи були досить добре підготовлені до самостійного життя. Вони вміли читати, рахувати, знали Біблію і, що особливо важливо, отримували ремісничі навички, які дозволяли їм займати більш незалежне становище в суспільстві.
За рівнем підготовки, співвідношенням кількості вчителів і учнів, а також за оплатою праці педагогів Маріїнське училище вважалося одним із найкращих закладів такого роду в Російській імперії. Однак доля цього навчального закладу, як і доля багатьох благодійних менонітських установ, була вирішена з початком революційних потрясінь XX століття.
Від благодійної школи до громадської будівлі
Протягом усієї історії свого існівання Маріїнське училище завжди існувало за рахунок пожертв різних менонітських громад. Для його утримання був створений спеціальний фонд, розміщений у банку, а фінансування здійснювалося за рахунок відсотків з капіталу. Після революції, коли комерційні банки були націоналізовані, а гроші стрімко знецінювалися, заклад втратив свою фінансову основу.
Проте сама будівля ще деякий час залишалася у розпорядженні менонітської громади. У важкі роки Громадянської війни вона слугувала тимчасовим притулком для менонітів, які опинилися у скрутному становищі. Сюди стікалися мешканці різних колоній, які рятувалися від розорення, грабежів і насильства з боку численних озброєних формувань. Не останню роль відігравала й та обставина, що саме тут були організовані одні з перших менонітських загонів самооборони, створених для захисту населення від анархістських набігів.
Подальша історія будівлі простежується не настільки чітко. Ймовірно, після остаточного встановлення радянської влади тут знову розмістилася установа для глухонімих дітей – школа, інтернат або дитячий будинок. Відомо, що вона продовжувала діяти аж до 1941 року.
Після війни будівля неодноразово змінювала своє призначення. У різні роки тут розміщувалися контора колгоспу, адміністративні установи, сільський клуб і пошта.
Останні сторінки історії Тіге
А що ж сталося з менонітами і самим селом після Першої світової війни та революції?
У 1915 році Тіге потрапило під першу хвилю боротьби з німецькими назвами і було перейменовано на Берестечко. Того ж року село опинилося серед населених пунктів, на які поширювалася дія ліквідаційного закону «Про припинення права власності та землекористування австрійцями, угорцями або німцями у прикордонних районах». Згідно з опублікованими списками, власники 27 господарств у Тіге мали продати свої земельні ділянки протягом десяти місяців.
Ці події стали одним із чинників, що підштовхнули частину менонітського населення до еміграції. Уже в 1920-ті роки почалася перша хвиля переселення до Канади. Ті, хто не встиг або не захотів покинути рідну землю, у наступні десятиліття зіткнулися з новими випробуваннями. Частина жителів зазнала репресій у 1930-ті роки і була заслана до Сибіру, решта після початку німецького вторгнення була масово депортована до Казахстану вже до осені 1941 року зі станції Світлодолинська.
Порожнє село на деякий час заселили меноніти з інших населених пунктів, однак і вони покинули ці місця в 1943 році під час відступу німецьких військ, вирушивши на захід, до Польщі та Німеччини. Для більшості з них це стало остаточним прощанням із землею, яку їхні предки освоювали протягом майже півтора століття.
Після закінчення Другої світової війни Тіге (Берестечко) остаточно злилося з сусіднім Орлово і сьогодні входить до його складу разом з колишніми колоніями Блюменорт і Розенорт.
Про багате менонітське минуле цієї частини сучасного Орлово нагадують лише кілька збережених будинків. Не збереглися ні аптека, ні школа для дівчаток, ні церква Меннонітського Братства. Не вціліла жодна з млинів, що колись працювали в селі, та й від колишнього благоустрою теж майже нічого не залишилося. Здається, що разом із відходом менонітів звідси зник і колишній лад, а колишній розквіт поступово змінився занепадом.
Ще на початку XX століття Тіге була однією з найбільш процвітаючих колоній Молочанського менонітського округу, що мала практично повну господарську автономію. Сьогодні від колишнього розквіту через понад сто років збереглося зовсім небагато. І лише велична будівля Маріїнського училища для глухонімих, як і раніше, стоїть біля дороги. Колись ця будівля мала важливу місію – навчати дітей зі світу тиші жити у великому, складному, часом несправедливому, але все ж відкритому для них світі.
Сьогодні будівля вже не виконує тієї важливої місії, заради якої була зведена понад сто років тому. Частина приміщень стоїть порожньою, інша використовується під відділення пошти «Таврія». Час не пощадив колишнє Маріїнське училище – зникла ошатна мансарда з люкарнами, спростився зовнішній вигляд будівлі, але попри це вона навіть сьогодні залишається однією з найбільш впізнаваних пам’яток менонітського минулого Орлова (Тіге).
І все ж головне в цій будівлі – не стільки її зовнішній вигляд, скільки спогади, які вона зберігає – спогади про дітей, чиє життя минало у світі тиші, та про людей, які колись спробували зробити цей світ менш самотнім.
Мовою жестів слово «тиша» виглядає дивно красиво: достатньо піднести палець до губ, а потім плавно розвести долоні в сторони, немов заспокоюючи й приховуючи всі звуки навколо. І якщо затриматися біля старої будівлі Маріїнського училища трохи довше, здається, що можна почути й її власну історію. Історію, розказану тишею.
В статті використані ретро-фотографії з сайтів https://chortitza.org и https://archives.mhsc.ca
Як знайти: Запорізька область, Мелітопольський район, село Орлово
Відвідування: безкоштовно
Цікаві місця поблизу
