Мар’янівка/Кронсфельд або як дізнатися власника млина через століття

Кажуть, щоб увічнити своє ім’я, потрібно створити щось дуже значуще, те, що залишиться після вас, пройде крізь час і довго служитиме на благо майбутнім поколінням.

Ось, наприклад, прізвища Нібур, Шредер та Вілмс добре відомі багатьом жителям Запорізької області та особливо тим, хто захоплюється локальним туризмом та історією рідного краю. У минулому ці прізвища належали видатним підприємцям Таврійської губернії, які на рубежі XIX – ХХ століть досягли значних успіхів у багатьох галузях народного господарства та поряд з іншими успішними підприємцями того часу зробили неоціненний внесок у розвиток економіки та промисловості регіону.
А ось у пам’яті нащадків імена вищеназваних промисловців (на відміну від давно забутих імен багатьох інших видатних фабрикантів того часу), закріпилися якраз завдяки унікальним зразкам промислової архітектури XIX століття, що збереглися до наших днів, зокрема, паровим млинам: млинові Германа Нібура в Запоріжжя, млині «Надія» Давида Шредера у Гуляйполі та Генріха Вілмса у Молочанську.

Тим часом, у Запорізькій області є й інші, менш відомі або зовсім невідомі широкій аудиторії, парові представники борошномельної промисловості кінця XIX – початку XX століть, історії будівництва яких, як і імена їх власників, безслідно загубилися у вирі часу.

Один із таких млинів знаходиться в селі Мар’янівка Михайлівського району.

Мар’янівка – Кронсфельд

Мар’янівка – невелике село, розташоване в рівній та одноманітній місцевості, де немає ні річок, ні озер, ні якихось інших природних пам’яток, а однотипний сільський ландшафт урізноманітнюється лише клаптями різнокольорових полів, зшитих між собою зеленими нитками лісопосадок. У минулому ця місцевість була вкрай малолюдна і ще одноманітніша, ніж сьогодні, а картографи на картах кінця XVIII століття позначали її як «Долина Едікурень», що в перекладі з ногайської означало «сім куренів». Але й у цьому безводному та посушливому куточку Таврійського степу поступово зародилося повноцінне осіле життя.

Сталося це у 1825 році, коли 19 сімей переселенців з німецької колонії Стрельна, що на узбережжі Фінської затоки, переселилися до Таврійської губернії та в долині Едикурень заснували нову колонію. Старанні та практичні німці, незадоволені складним північним кліматом і непридатністю тамтешніх земель для землеробства, покладали великі надії на родючість безкрайнього степу, а тому і своєму поселенню дали відповідну назву – Кронсфельд «Корона Поля/Коронне Поле» (ще колонія фігурує в деяких джерелах як Ноєй Нумер та колонія №7).

Завдяки дослідженням генеалогів, опублікованим на сайті https://forum.vgd.ru/ сьогодні відомі прізвища деяких засновників колонії Кронсфельд, а також подробиці їх переселення в Таврійську губернію. Ними були сім’ї: Адама Шатца, Йоганна Мартіна Шатца, Михайла Біркле та Петера Штаммлера (про нього ще йтиметься нижче). У жовтні/листопаді 1824 року глави цих сімей звернулися до Міністерства Внутрішніх справ із проханням дозволити їм переселення зі Стрільнинської колонії в Таврійську губернію. Причиною цього рішення вони називали несприятливий клімат та поганий стан здоров’я. Зважаючи на те, що сім’ї зарекомендували себе добре, дозвіл на переселення їм було видано в найкоротші терміни, проте за умови повного погашення колоністами поточних податків та переселення на власному утриманні, а не за рахунок держави. Переселенцям було оформлено проїзні документи, видано паспорти (види), складено посімейні списки та видано наказ про правила поведінки в дорозі. Вже в грудні 1824 року вищезгадані сім’ї прибули спочатку до Катеринослава, а в 1825 році поселені у новоствореній колонії Кронсфельд.

Як говорилося вище, загалом із колонії Стрельна до колонії Кронсфельд 1825 року переселилося 19 сімей. В 1833 до них додалося ще 12 сімей зі скасованої колонії Нейдорф, а в 1839 – ще 3 сім’ї з колонії Вейнау (сучасне село Благодатне Токмацького району).

Як і більшості колоністів, нелегко було в перші роки жителям новоствореної колонії, особливо якщо враховувати ту обставину, що вона розташовувалася у значній відстані від річок та інших водойм, що значно ускладнювало ведення побуту та сільського господарства. Ситуацію дещо полегшувала наявність колодязів, яких за даними за 1867 рік на двох із колонією Карлсруе (сучасно Зразкове) значилося: 69 – з питною водою та 158 із водою, непридатною для пиття.

Незважаючи на всі труднощі, колонія Кронсфельд зростала і поступово облаштовувалася. До 1865 в 47 дворах вже проживало 439 осіб; на околицях безперервно працювали два вітряки, а також працював цегельний завод, який забезпечував жителів колонії будматеріалом. Крім того, у колонії діяли училище, молитовний будинок та кілька майстерень з виробництва коліс.

Коли ж наприкінці XIX століття Таврійську губернію буквально накрила «лихоманка» парових млинів, на околиці Кронсфельда також на всю міць застукало серце двоповерхового парового млина, господарем якого був німець на прізвище Ульмер. Прізвище власника – це, по суті, єдина інформація про млин, який допитливий турист, якби він потрапив у тутешні нетуристичні краї, міг би за бажання знайти в інтернеті. Але як каже нам прислів’я: «Наполегливий знайде, він і в камінь цвях заб’є»….

Перші та найбільш цінні відомості вдалося знайти у довіднику «Покажчик фабрик і заводів європейської Росії», згідно з яким млин у Кронсфельді був побудований в 1885 році, а його господарем був Петро Готлібович Ульмер. Ким був цей чоловік? У які роки жив та чим займався? Пошуки відповідей на ці та інші питання привели до самого початку , до родоводу сім’ї Штаммлер, точніше, до одного із засновників колонії – Петра Адамовича Штаммлера.

Від джерел

Петер Штаммлер був уродженцем комуни Оффендорф, що у Франції. У зовсім юному віці він разом із батьками залишив свою батьківщину і переселився на територію тодішньої Прусської Польщі, звідки в 1809 році вже разом зі своєю дружиною та двома малолітніми дітьми у складі першої групи «інновлацьких колоністів» переселився до Стрельнінської колонії на узбережжі Фінської затоки. Під час переселення сім’я мала дуже скромне майно, серед якого були чавунний котел, два мішки з білизною і сукнею, постіль та 5 подушок. Після прибуття в Російську імперію на дорогу та їжу сім’ї бул видана сума у ​​розмірі 19 рублів та 50 копійок.

У колонії Стрельна Петро Штаммлер зі своєю родиною прожили 15 років. Збивши за цей час досить пристойний стан, глава сімейства прийняв рішення про переселення в Таврійську губернію, а після прибуття до Катеринослава, в Опікунській конторі Петру Штаммлеру були видані його особисті кошти в розмірі 1881 рублів та 19 копійок.

У колонію Кронсфельд Петро Штаммлер прибув зі своєю дружиною та 8-ма дітьми, серед яких була і 7-ми річна Елізабет Штаммлер. Через 10 років ще зовсім юна Елізабет повінчалася з Готлібом Ульмером, у шлюбі з яким так само народила 8-ро дітей. Згідно з записами метричних книг приходу Гохштедт, другою за рахунком дитиною та старшим сином сімейства був Петро Готлібович Ульмер, народжений 19 жовтня 1836 року.

Чи це Петро Готлібович, який був будівельником і власником млина, що зберігся до наших днів, чи ні, не маючи архівних даних, неможливо сказати достовірно. Проте проаналізувавши дати народження інших дітей сімейства Ульмер і ймовірні дати народження їх онуків, і зіставивши цю інформацію з роком будівництва парового млина, можна з великою ймовірністю сказати, що власником млина все-таки був Петро Готлібович Ульмер, син Елізабет Штаммлер і онук засновника колонії Кронсфельд – Петера Штамлера.

Історія одного млина

А тепер повернемося до млина. Його розташування було дуже вдалим, адже колонія Кронсфельд знаходилася в 5 кілометрах ввід вузлової залізничної станції Федорівка. Таке розташування забезпечувало безперешкодне і безперервне підвезення твердого палива, необхідного для роботи парового млина.

У 1894 році на млині працювало три людини, а її виробнича потужність складала 40 тисяч пудів борошна на рік. У 1907 році на млині вже було зайнято 25 осіб, а виробнича потужність становила вже 375 тисяч пудів на рік у порівнянні з 40 тисячами у 1894 році.

Дорога до млина для зручнішого підвезення зерна була вимощена гранітом, а поруч побудована (щоправда, в якому році точно невідомо) добротна цегляна комора.

Аж до 1907 року у власниках млина незмінно значиться Петро Готлібович Ульмер, а ось у довіднику «Список фабрик і заводів Російської імперії» за 1912 рік, млин уже значиться за нових власників – братів Ульмер. Цікаві відомості можна знайти у виписках з газети «Таврійські губернські відомості» за 1915 рік, де серед поселян, які придбали землю у своїх односуспільників, згадуються Ульмери: Готліб, Гейнріх, Яків, Фрідріх та Едуард при селищі Кронсфельд (детальніша інформація, буде опублікована у коментарях до статті).

Чи були ці особи спадкоємцями Петра Готлібовича Ульмера чи ні, знову ж таки неможливо сказати достовірно. Однак не можна виключати, що вони могли бути тими самими «братами Ульмера», які вказані в довіднику за 1912 рік, і подальшими власниками млина. Крім того, згідно з даними довідника, млин не тільки значився за новими власниками, але й уже значився як вальцевий з газовим двигуном, потужність якого складала 100 сил. Можна припустити, що млин, який перейшов у власність, ймовірно, спадкоємцям Петра Готлібовича Ульмера, відразу ж був модернізований у технічному плані, а паровий двигун був замінений на газовий. Крім того, були встановлені вальцеві верстати, які виробляли борошно дрібнішого помелу. Також відомо, що у 1912 року на млині працювало 20 чоловік, а річна продуктивність становила 339 т. р.

Кронсфельд у ХХ столітті

Напередодні Першої світової війни чисельність населення у Кронсфельді становила 573 особи. У селі діяла німецька колоніальна школа, цегельня О. Х. Кінтона (яка випускала 250 тисяч штук цегли на рік), бакалійна лавка Подтєтенєва Василя Іоаковича та лютеранська кірха, на площі якої 1 вересня 1920 року пройшов блискучий парад корнілівців.

Проте спокійне життя села було перервано спочатку Першою світовою війною, а згодом – Жовтневою революцієют та Громадянською війною. У 1915 році постановою Таврійської Губернської Присутності село Кронсфельд було перейменовано на Просяне, проте нова назва надовго не прижилася і вже в 1921 році селу повернули колишню, німецьку назву, що село мало аж до 1945 року.

З перерозподілом форм власності, двоповерховий вальцевий млин перейшов у власність держави, а ось що сталося з її власниками, досі залишається невідомим. Тим часом, на просторах інтернету вдалося знайти одне досить цікаве повідомлення від можливого нащадка Ульмеров:

Можливо цей млин і належав моєму прадіду…Знаю, що сім’я складалася з 26 осіб, був у них величезний будинок +17 коней та млин. А коли прийшли червоноармійці, родину розкуркуляли, прадіда вбили прямо у дворі. Усіх чоловіків відправили на каторгу, дітей до дитбудинку, що сталося з жінками, невідомо. А у будинку, де вони жили, зробили будинок культури.

Чи так було насправді або ж сімейна чутка з часом частково спотворила події тих років, сказати важко, проте достеменно відомо, що деякі нащадки Ульмерів у 1930-і роки були необґрунтовано репресовані та вислані на Урал.

Після закінчення Другої світової війни, щоб остаточно розірвати зв’язок з німецьким минулим, село знову було перейменовано та отримало назву – Мар’янівка, а все, що нагадувало про німців-засновників, поступово знищувалося та забувалося.

Загубилася на запорошених сторінках історії й прізвище власника старовинного млина, незважаючи на те, що він ще багато десятиліть продовжував служити на благо жителів села. Місцеві жителі розповідають, що мли у Мар’янівці працював аж до 90-х років минулого століття і був остаточно закритий вже після ліквідації колгоспу.

Сьогодні про німецьке минуле села Мар’янівки нагадують менше десятка старих гостроверхих будинка; старовинна комора, що стрімко втрачає черепичний дах і дерев’яний фронтон; та двоповерховий цегельний млин, який є головною та єдиною пам’яткою села.

На жаль, туристам та гостям села помилуватися цікавою німецькою архітетурою Мар’янівки повною мірою навряд чи вийде через те, що млин огороджений високим парканом, а для огляду доступні лише дах та другий поверх цегляної будівлі.

Можливо, колись прийде час і мар’янівський млин, вік якого становить майже 140 років, займе, поряд з іншими відомими запорізькими млинами, гідне місце на туристичній мапі області. І звичайно ж хочеться вірити, що він обов’язково відчинить свої двері туристам та гостям села, щоб розповісти їм про німців-засновників, про історію колонії Кронсфельд, про минуле та сьогодення Мар’янівки, і звичайно ж обов’язково розповісти їм свою власну історію – історію «Парового млина Ульмера».

“История не должна унижать себя до того, чтобы сделаться отголоском современных дрязг”. © Барант

Як знайти: Запорізька область, Михайлівський район, село Мар’янівка

Відвідування: безкоштовно

---

Цікаві місця поблизу

---