У 2017 році американські психологи з Рутгерського університету дійшли висновку, що приємні спогади допомагають ефективно впоратися зі стресом. Це можуть бути спогади про приємну подію, цікаве місце, близьку людину або ж спогади родом з дитинства, ну а особисто для мене — це спогади про літні подорожі 2020 року, року контрастів, коли країна, яка потрапила в зону коронавірусної турбулентності, ненадовго повернулася до докарантинного способу життя, а туристи і мандрівники нарешті змогли довіритися вітрам мандрівок і вирушити, хоч і обмежено, в нові захоплюючі подорожі країною.
Свято-Покровський храм у селі Бойове — одна з багатьох цікавих пам’яток, які я встигла відвідати у той період. Сьогодні цей храм є для мене не тільки тим приємним спогадом, який допомагає впоратися з постійним стресом від того, що відбувається навколо, але й єдиною локацією з 2020 року, яка ще досі не знайшла свого місця на сторінках сайту.
Одразу хочеться наголосити, що наразі мені невідома доля Свято-Покровського храму, так само як невідомо і те, чи були в селі бойові дії і чи відкритий сьогодні храм для парафіян. Однак, незважаючи на це, мені дуже хочеться розповісти цікаву історію заснування села Бойове, поділитися архівними фотографіями величного храмового комплексу та своїми враженнями від побаченого.
Село Бойове — відносно невелике село, розташоване у Нікольському районі Донецької області, чисельність населення якого за даними 2001 року становила менше 1 тисячі осіб. Засноване село було у 1829 році задунайськими козаками як повністю козацьке поселення під назвою — станиця Покровська. Цілком імовірно, що у читача одразу виникне питання — хто такі задунайські козаки і як вони оселилися на землях між річками Бердою та Кальміус?
Задунайські козаки
Задунайські козаки, що осіли на землях Північного Приазов’я — це нащадки тих запорожців, які після ліквідації Запорізької Січі втекли до Туреччини і, прийнявши там турецьке підданство, заснували за Дунаєм свій Кіш.
Упродовж півсторіччя козаки Задунайської Січі перебували на службі у турецького султана. Однак нелегко було запорожцям на чужині, адже в боях їм доводилося не тільки проливати кров своїх побратимів — козаків, що воювали в лавах російської армії, а й служити карателями таким самим християнам, як і вони самі — грекам, албанцям та сербам, що боролися за свою незалежність.
Такий стан справ дуже пригнічував запорожців, але ще більше журився із цього приводу Осип Гладкий — отаман Платнірівського куреня, родом із села Мельники Полтавської губернії. Вже довгий час Осип Михайлович шукав нагоди повернутися на Батьківщину, і нагода з’явилася під час чергової Російсько-турецької війни (1828-1829 років).
Після обрання його кошовим отаманом, що відбулося в 1828 році, Осип Гладкий очолив групу однодумців, і на 42 човнах (в які, до речі, була завантажена, поспіхом розібрана, Свято-Покровська церква) вивів їх через Кілійське гирло та Дунай до Ізмаїла, де, відбувши карантинну обсервацію, постав перед Государем. Осип Гладкий склав біля ніг Миколи I свою булаву, шаблю і шапку, жаловані йому турецьким султаном, і просив у імператора вибачення та помилування.
А щоб остаточно продемонструвати відданість російському престолу, ще «вчорашні турецькі піддані», відразу ж стали до служби і, скориставшись відмінними знаннями місцини, допомогли російській армії в найкоротші терміни захопити, раніше неприступну, турецьку фортецю Ісакчу, після взяття якої Осип Гладкий не тільки отримав Георгіївського хреста і звання полковника, але й назавжди завоював довіру імператора.
Станиця Покровська
Після завершення Російсько-турецької війни Осип Гладкий був відряджений на Кубань для того, щоб розвідати землі між Анапою та Геленджиком, куди надалі планувалося переселити задунайських козаків (з яких на той час вже було сформовано Окреме запорізьке військо).
Але отаман, який повернувся з доповіддю до Петербурга, просив в імператора дозволу поселити козаків не на Кубані, а на знайомих і рідних йому землях між Маріуполем та Бердянськом.
Чи то через те, що землі на Кубані справді були малопридатні для життя, як доповідав отаман, чи тому, що імператор був милостивий до Гладкого, але Окреме запорізьке військо було переселене, як і просив Осип Михайлович, до Північного Приазов’я.
Для переселення козакам було відведено ділянку землі обмежених розмірів 60 на 8-12 верст та загальною площею 74 тисячі десятини.
З козаків, що переселилися у Північне Приазов’я (їх йшло за Осипом Гладким 346 сімей: з них 716 душ чоловічої і 668 душ жіночої статі відповідно, а також 374 «бурлаки») наказом від 5 серпня 1831 року було сформовано Азовське козацьке військо, а Осип Гладкий у 1832 році офіційно став його наказним отаманом.
На землях Азовського козацького війська згодом було засновано два повністю козацьких поселення — станиця Нікольська, що сьогодні смт. Нікольське та станиця Покровська, що сьогодні село Бойове (про яке, власне, і піде мова нижче). Ще 3 станиці — Новоспасівська, Стародубівська та Петрівська, були зараховані до новоствореного війська через його нечисленність. Також було засновано 15 хуторів, чисельність яких з часом зросла до 60-ти.
У Нікольській станиці, коли вона ще була відносно невеликим хутором, названим на честь отамана — хутором Гладким, у 1833 році було зведено Нікольський храм — головний військовий храм, а в станиці Покровській — храм Покрови Пресвятої Богородиці.
Свято-Покровський храм був побудований із земляної цегли та критий соломою. Усередині церкви було встановлено полотняний іконостас, вивезений із церкви в Туреччині (тієї самої, що везли задунайські козаки на своїх човнах), а поруч із храмом, на дерев’яних стовпах, висів церковний дзвін, привезений звідти ж.
На дарованих землях козаки займалися землеробством та скотарством. За несення військової служби вони звільнялися від усіляких податків та повинностей. Але обтяжувало козаків розмірене і спокійне життя, і вже в 1837 році за клопотанням наказного отамана, а слідом і за рішенням Військового відомства, з уже азовських козаків було сформовано 10 команд для служби в акваторії Чорного моря, яке полягало у транспортуванні вантажів між військовими укріпленнями та крейсування уздовж берегів у пошуках турецької контрабанди.
Переселення на Кубань та скасування Азовського козачого війська
Але недовго судилося азовським козакам жити на рідних землях, адже уряд, хоч і відстрочив на невизначений час, але повністю не полишив ідею про переселення козаків на Кубань, переслідуючи тим самим вирішення двох завдань: колонізацію Кавказу та посилення козаками інших військових формувань через продовження Кавказської війни. У період з 1862 по 1864 роки з Північного Приазов’я примусово було виселено на Кавказ понад 1000 офіцерів та козацьких сімей. Не обійшлося і без повстання, яке підняли азовські козаки з тієї причини, що селили їх не разом, а розрізнено, поселяючи їх в уже існуючі населені пункти. Це питання було швидко урегульоване і надалі переселенців поселяли цілими станицями.
Козаків, що залишилися у Північному Приазов’ї, чекала більш прозаїчна доля. У 1865 році Азовське козаче військо через свою нечисленність було скасовано. Верхівка козацтва отримала дворянські титули та земельні наділи по 400 десятин на душу, рядові козаки статус селян-власників та земельні наділи у розмірі 9 десятин на чоловічу душу, козацькі вдови та сироти по 7,5 та 4,5 десятини відповідно.
Зі скасуванням війська, козаки, що залишилися, назавжди змінили рушниці і шаблі/шашки на плуги, а станиця Покровська з чисельністю населення у 1000 душ, стала селом і центром Покровської волості, життя і устрій у якому був такий же, як і в інших населених пунктах.
У 1874 році коштом парафіян був побудований новий кам’яний однопрестольний храм Покрови Пресвятої Богородиці, утримання якого обходилося в 910 царських рублів щорічно. При храмі служили два священики і один псаломщик, а також діяла церковно-парафіяльна школа.
З Покровського у Бойове
На початку ХХ сторіччя у селі Покровському працювала земська школа, амбулаторія, поштова станція, волосне правління, а також центральна телефонна станція.
І хоч зовні могло здатися, що в селі вже нічого більше не нагадує про славне козацьке минуле, нащадки запорожців не втратили свій бойовий дух, який уже незабаром дав про себе знати.
А трапилося це у 1906 році, коли вся країна, та Маріупольський повіт у тому числі, перебували на хвилі революційних рухів. 9 жовтня 1906 року в село Покровське прибув губернатор Катеринославської губернії, Клінгенберг Олександр Михайлович. У волосний центр він завітав не з цікавості і зовсім не для того, щоб подивитися, як живе простий люд. Основна мета візиту губернатора — роз’яснити мешканцям волості нові розпорядження уряду, а на останок повідомити їм, що на них, на додаток до всього «роз’ясненого», покладаються ще й витрати на охорону казенних винних крамниць.
Обуренню селян не було меж, але губернатор, не бажаючи вислуховувати масові невдоволення, закрився в будівлі волосного правління, де вирішив прийняти невелику делегацію від протестувальників. Зустріч закінчилася сумно для обох сторін — губернатор наказав переписати прізвища всіх присутніх, які відмовилися виконувати розпорядження та скласти на них протокол. Обурені селяни, щоб помститися за це, закрили губернатора на добу у будівлі волосного правління, випрягли коней з екіпажу, порізали збрую і виставили на під’їздах до села охорону, щоб про цей конфлікт не дізналися у сусідньому поміщицькому маєтку та Маріуполі.
Цей протест не залишився безкарним для мешканців Покровського. Через добу облогу волосного правління було знято, а вже 11 жовтня губернатор з усім повітовим начальством прибув до села. В результаті нового візиту катеринославського губернатора близько 20 осіб протестуючих були заарештовані і згодом отримали різні тюремні терміни.
Але незважаючи на це, чутка про хоробрість і подвиг бойових мужиків швидко розлетілася по всій окрузі, а селяни з сусідніх сіл подейкували: «У Покровському — бойові мужики. Вони самого губернатора заарештували».
Після закінчення жовтневої революції, в Покровському почалася низка змін. 1921 року центр волості перенесли в село Нікольське, а вже 1923 року село Покровське, на згадку про події 1906 року, було перейменовано на Бойове.
Через рік у селі з новою назвою не знайшлося місця й старого храму. 1924 року храм Покрови Пресвятої Богородиці було спочатку закрито, а пізніше і повністю зруйновано.
А далі в історії Бойового були п’ятирічки, колективізація, колгоспи, голод і війни, розпад СРСР та життя в незалежній Україні, проте незмінним упродовж 80 років залишалося одне — у селі, як і раніше, не було церкви.
Свято-Покровський храм сьогодні
І лише 2005 року владика Іларіон благословив тут будівництво нового храму.
Завдяки фінансовій підтримці Маріупольського металургійного комбінату ім. Ілліча під керівництвом В. С. Бойка, будівництво Свято-Покровського храму було закінчено у найкоротші терміни і вже у 2007 році колишня козацька станиця знову оголосилася молитвою!
Завдяки величному храмовому комплексу село Бойове знову прославилося на всю округу, а на службу до храму почали приїжджати мешканці не лише найближчих сіл та Маріуполя, а й інших областей.
У колишні, довоєнні часи подивитися на храм приїжджали і туристи, адже виглядає комплекс справді велично, особливо на тлі типових сільських будівель.
Храмовий комплекс включає:
- Свято-Покровський храм із дзвіницею;
- храм на честь Святого великомученика Георгія Побідоносця;
- каплицю Святої праведної Єлисавети
- будинок священика;
- трапезну з готелем для паломників;
- церковну лавку
- Покровську недільну школу
- Покаяний Хрест
Піднімаючись сходами до храму, правду кажучи, стає навіть трохи ніяково від такої розкоші, що межує з помпезністю, бо на перший погляд, все виглядає дуже дорого-багато. Але, насправді, в храмі дуже легко, затишно і душевно і саме за цією дивовижною атмосферою духовності раніше сюди прямували потоки паломників.
А Свято-Покровський храм у селі Бойове почав вважатися центром духовної культури всього Приазов’я!
І хоч мені сьогодні невідома доля цього храму, спогади про нього, як і про багато інших цікавих пам’яток нашої країни, приємно гріють душу і надають силу жити.
А тому в новому 2023 році я хочу побажати кожному відшукати в засіках своєї пам’яті особливе місце, спогади про яке допоможуть не лише впоратися зі стресом, а й дивитися в майбутнє з оптимізмом, адже важкі часи обов’язково закінчаться!
Як знайти: Донецька область, Ныкольський район, село Бойове
Відвідування: безкоштовно
Цікаві місця поблизу
