Сьогодні маю не зовсім звичний формат статті. Незвичний він насамперед для мене самої, адже на сторінках цього сайту ніколи раніше я ще не писала про те, чого більше немає. Проте побачене під час однієї з мандрівок селами Приазовського району (а точніше – НЕпобачене), настільки мене вразило, що думки самі лягають на папір. Отже, так і треба, вирішила я. Отже, стаття повинна бути, хоч на цей раз і без цікавих світлин.
Передісторія моєї недавньої краєзнавчої експедиції селами Приазовського району розпочалася ще 2021 року, коли, переглядаючи сторінки сайтів у пошуках потрібної мені інформації, на одному з туристичних порталів я натрапила на фото старовинного млина. Цю світлину було взято з давно непрацюючого, але в той час дуже популярного ресурсу Panoramio, і по геолокації вона була прив’язана до села Шевченко Приазовського району. Тоді я не замислюючись поставила мітку-позначку на карті з розрахунком у майбутньому уважніше придивитися до цього села, хоча проїздом я там була вже неодноразово.
Минув час і вкотре, коли я борознила простори інтернету в пошуках потрібних мені відомостей, на очі знову потрапила ця світлина. Мене здивувало те, що вона була прив’язана вже до іншого населеного пункту — села Білорічанське. Я і там поставила про всяк випадок мітку, але з того часу думки про цей млин мене більше не залишали. Мені було не зовсім зрозуміло, як така вражаюча архітектурна будівля могла лишитися непоміченою не тільки для моїх друзів-краєзнавців, які, здавалося б, тутешні села вже вивчили вздовж і поперек, а й інших мисливців за архітектурною старовиною.
Протягом року я періодично шерстила гуглояндекси та знімки зі супутників в надії знайти хоч найменші відомості про цю будову або її точне місцезнаходження (адже їхати навмання не дуже й хотілося), але всі мої спроби були марними (і тільки згодом я зрозуміла, чому).
Коли ж світлина старого млина вже втретє наполегливо замиготіла на моніторі мого ноутбука, було вирішено їхати навмання, а через те, що в селі Шевченко (до якого спочатку було прив’язано фото) точно немає цієї будівлі (у цьому я вже переконалася раніше), був обраний курс до іншого населеного пункту. Хоча, правду кажучи, не тільки млин став причиною чергової поїздки до Приазовського району, окрім нього мені дуже хотілося подивитися місцевість, де колись знаходилася відинська колонія Царицина. Так дороги і привели мене до села Білорічанське Приазовського району.
Білорічанське та Царицина
Про села Білорічанське та Царицине вам навряд чи доводилося колись чути через те, що Царицина — вже давно зниклий населений пункт, а Білорічанське відноситься до тієї категорії сіл, про які прийнято з жалем говорити «вимираючі».
Однак зникле село Царицине привернуло мою увагу недарма. Вся справа в тому, що воно є одним із двох сіл Запорізької області, які в минулому були засновані відинцями.
В даний час ви не почуєте про таку національність чи етнос, як відинці, а якщо відправите до гуглопошуку запит «Хто такі відинці?», то пошукова система вам підкине визначення, що це житель болгарського міста Відин. Однак у минулому визначення «відинці» охоплювало мешканців регіону, який за площею був більшим, ніж та, яку сьогодні займає це невелике містечко.
Аби не змушувати читача самостійно розбиратися у завалах історії, я спробую коротко пояснити, хто такі видинці та чим вони відрізнялися від болгар.
Шлях становлення Болгарії як держави був складним та тернистим. За свою 1300-річну історію ця країна неодноразово повністю втрачала свою незалежність і припиняла існування як самостійна державу. В один з історичних періодів Болгарія називалася Другим Болгарським царством, відродженим (орієнтовно в 1185) трьома братами співправителями після того, як Перше Болгарське царство було завойовано Василем II Болгаробойцем, що очолював Візантійську імперію.
За вісім десятиріч Друге Болгарське царство внаслідок постійних усобиць поступово розпалося на три дрібніші державні утворення — Відинське царство, Тирновське царство (основне болгарське царство) і Добруджанський деспотат, які вже наприкінці XIV на початку XV сторіч були повністю завойовані Османською імперією. Це спричинило початок масової еміграції мешканців трьох держав на територію Російської імперії, яка тривала аж до 1860-х років.
У Запорізькій області переселенцями-болгарами було засновано близько 30 сіл, гагаузами (з Добруджанського князівства) — 4, а ось відинцями — вихідцями з Відинського царства лише два села — Тирново (Тернівка) та Царицина.
Якщо говорити зовсім коротко, то відинці — це вихідці з північно-західних районів сучасної Болгарії, тобто, по суті, теж болгари, але відмінність відинців від болгар все ж таки була і вона виразно проявлялася в період їхнього переселення на територію Російської імперії.
Дослідник Сергій Пачев виділяє такі:
- на відміну від інших переселенців, у тому числі й болгар, відинці переселялися не сухопутно, а морським шляхом — спочатку на баржах Дунаєм, а потім на кораблях (у тому числі й військових, зовсім непристосованих для перевезення пасажирів) до Криму. Переселялися поспіхом, без продовольства, необхідних медикаментів, одягу, а багато хто навіть без грошей з тієї причини, що просто не встигли продати своє майно. Внаслідок такої вимушеної неорганізованості серед відинців спостерігалася особливо висока смертність (аж до 20%).
- також відинці не мали можливості за допомогою депутатів попередньо обрати землі для майбутнього поселення, а тому з 12-16 тисяч (за різними даними) переселенців у Російській імперії залишилося лише 800. Решта 1862 року повернулася на батьківщину.
- відинці, на відміну від болгар, не набули статусу «задунайських переселенців», внаслідок чого були позбавлені частини пільг та отримали земельні наділи меншого розміру.
З тих 800 відинців, які все ж таки лишилися на территорії Російської імперії, частина осіла в Криму, а інша — у Мелітопольському (колонія Тирново) та Бердянському повітах (колонія Царицина).
Існує припущення, що колонія Царицина була заснована тими відінцями, які спочатку (в 1862) оселилися в Криму на казенних ділянках Мамчик і Джадра, а вже в 1863 переселилися в Бердянський повіт на казенну ділянку Джантран, яка розташовувалася на березі річки Домузла (що у перекладі з тюркської означає «дикий кабан»).
У 1864 році в колонії проживало вже 400 осіб, які через відсутність власного храму були парафіянами храму в селі Покровка (сучасне смт. Приазовське).
Але й у Бердянському повіті колоністи-відинці затрималися ненадовго і вже на рубежі 60-70 років XIX сторіччя 63 сім’ї з колонії Царицина знову переселилися до Криму, а земельні наділи на березі річки Домузли спочатку здавали в оренду, а наприкінці 80-х років взагалі продали жителям із Ногайська (Приморська), Покровки та інших селищ Мелітопольського та Бердянського повітів, а ось із мешканців колонії лише один Пано Цонов зголосився придбати землі своїх односельців у розмірі 84 десятини.
Масовий продаж земель став причиною швидкого вимирання однієї з двох відинських колоній. Наприкінці 1890-х років із 97 сімей поселенців у колонії Царицина залишилося 8, а на початку ХХ сторіччя там значилося лише 3 подв’їря.
У 1909 році в колонії Царицина розпочав роботу цегельно-черепичний завод, який належав міщанину Карачевцеву А. А. Завод випускав близько 300 тисяч цегли (вартістю 10-12 рублів за 1000 штук) і 110 тисяч німецької черепиці (вартістю 20 рублів за 1000 штук ) та обслуговував околиці та місто Мелітополь.
Колонія Царицина повністю припинила своє існування за часів Другої світової війни, хоча до 1941 року вона ще значилася на картах як Царицинський хутір, що межував своїми північними околицями з албанським селом Гамівка та південними (починаючи з 1940-х років) з селом Білорічанське, вулицями якого я мандрувала, уважно видивляючись з усіх боків старий млин.
Побачивши кінець дороги, яка на мій жаль виявилася тупиковою, я вирішила, що світлина млина була прив’язані до села Білорічанське помилково. Уважно окинувши поглядом околиці ще раз, щоб переконатися в правильності своїх роздумів, за сто метрів від дороги я помітила трансформатор, який здався мені дуже знайомим, а біля нього не менш знайомі опори ЛЕП. Я поспіхом відкрила, попередньо збережене в телефон, фото і зрозуміла, що все повністю сходиться — ракурс, опори, трансформатор. Саме собою напрошувалося питання: «Куди зник млин?»
Чи це зовсім інше місце?
Сумніви, що долали мене в той момент, швидко розвіяла єдина місцева мешканка, до якої я вже поспішала з телефоном у руках і, розгорнутою на його екрані, фотографією.
— Вірно, це був млин і він стояв ось там, у полі — відповіла жінка, махнувши рукою у напрямку трансформатора
— Чий він був?
— Здається, німецький.
— А що з ним сталося?
— Розібрали за наказом голови. Цього… Як же його? Згадала. Киризлєєва.
Киризлєєв… Киризлєєв… У моїй голові крутилося знайоме прізвище, поки я подумки перебирала варіанти, де могла чути його раніше.
— Це той самий Киризлєєв, який у Приазовському облагородив джерело Гука? — з неприхованим здивуванням спитала я.
Жінка ствердно кивнула головою і поспішила піти, мабуть, вирішивши, і що так розповіла зайвого.
Більше нікого зустріти на пустельній вулиці Білоречанського мені не довелося, а ходіння будинками з метою дізнатися щось ще про зруйнований млин, нині місцевим жителям могло здатися, як мінімум, дивним і підозрілим.
Зробивши на згадку кілька кадрів місця, де нещодавно стояв старий млин, я поспішила до автомобіля. Доїхавши до кінця вулиці, яка закінчилася вже через кілька сотень метрів, я вийшла подивитися на звивисте русло річки Домузли, яке навіть у цій лютневій сірості виглядало дуже мальовничо. А в голові з шаленою швидкістю крутилися думки…
Думки про колонію Царицино, що вже давно зникла і від якої сьогодні не залишилося й сліду (а в місці, де раніше стояли будинки відінців, розкинувся місцевий пташник) і про зруйнований млин…
Для мене було і досі залишається незрозумілим, як може людина, яка спонсорує облагородження потенційного туристичного об’єкта в одному населеному пункті, в цей же час у глухому селі, де не ступає нога туриста, віддати розпорядження розібрати єдину історичну пам’ятку??? Що рухало людиною — історичне невігластво, відсутність розуміння цінності подібних будівель або ж елементарна жадібність, яка стала причиною того, що старовинний млин, цілком можливо, був розібраний на будматеріал. Ці питання так і залишились без відповіді.
А ще я дозволила собі уявити, як би складалася доля села Білорічанського, якби колись не зникла колонія Царицина. Цілком імовірно, що через територіальну близькість згодом усі три населені пункти — Гамівка, Царицина та Білорічанське об’єдналися і стали великим селом, яке нехай би не процвітало, але точно не перебувало на межі вимирання. Може бути й старий млин, про який до сьогодні зовсім нічого невідомо (ані рік побудови, ані ім’я його власника) теж би вцілів.
Але, як кажуть, історія не терпить умовного способу, і сьогодні Білорічанське — село однієї вулиці на три десятки будинків, добра половина яких уже нежитлова, занедбана та руйнується. Білорічанське стрімко вимирає і, якщо найближчим часом нічого не зміниться на краще, то швидше за все, вже через кілька десятиріч воно, як і колись сусіднє село Царицина, теж зникне з карт і пам’яті нащадків.
Як знайти: Запорізька область, Приазовський район, село Білорічанське
Цікаві місця поблизу
