Приїжджаючи до села Червоний Маяк Бериславського району, туристи та паломники в першу чергу вирушають дивитися на величні руїни однієї з найбагатших духовних обителів кінця ХІХ – початку ХХ сторіччя – Свято-Григор’ївського Бізюкового чоловічого монастиря.
Як правило, на цьому для більшості й закінчується знайомство з місцевими пам’ятками, адже мало хто знає, що за кілометр від монастиря, якщо йти вздовж берега Дніпра, знаходиться ще одне цікаве і гідне уваги сакральне місце — печерний скит або печера ченців.
Печерний скит – це система коридорів з келіями та печерною церквою, вирубаних у природній скелі біля самого Дніпра. Входи та виходи в скит розташовуються в центрі урвища таким чином, що якби не, облаштовані порівняно недавно, сходи та майданчик біля них, дістатися до печери було б практично неможливо. А тому кожен, хто наважується спуститися до печери, мимоволі задається питанням: «Хто її вирубав і яким чином раніше ченці добиралися в печерний скит?».
Коли з’явилися печери?
Як повідомляєте літописець Свято-Григор’ївського Бізюкового монастиря, Н. Ф. Ногачевський, печерний скит був викопаний ієромонахом Бізюківської обителі, де він подвизався (боровся за віру) до кінця своїх днів.
Проте задля справедливості слід зауважити, що печери і підземні ходи в цій місцевості існували ще задовго до появи тут ченців, а печера, що зберіглася до наших днів, раніше була далеко не єдиною.
Як відомо, Свято-Григоріївський Бизюків чоловічий монастир був заснований на березі Пропасної балки — однієї з найбільших балок по всьому узбережжю Дніпра. Пропасною вона називалася від того, що в ній часто пропадали люди, адже як розповідає вищезгаданий літописець, до заснування монастиря в балці:
«Був прихисток розбійникам і злодіям, а головне — запорізьким зграям, які не бажали підкорятися кошовому. Тут були їхні печери, наче льохи з вузькими і ледь помітними виходами. Мета, для якої призначалися ці житла: ховати свій видобуток, бенкетувати і ховатися від переслідувань роз’їздів та козацьких загонів кошового» © Н. Ф. Ногачевський.
Існує припущення, що ходи та печери з’явилися в цій місцевості в ті часи, коли тутешній степ заселяли стародавні кочівники — скіфи, і це припущення має під собою міцну основу, адже на правому березі Пропасної балки знаходиться пізньоскіфське (Бізюкове) городище з могильником. Першими на стародавнє городище наткнулися ченці обителі, що зароджувалася, оскільки спочатку келії, каплиця і Григорівська церква були побудовані безпосередньо на його території (у 1783 році через незручність вони були перенесені на лівий берег балки, де і сьогодні розташований монастир).
До речі, етнограф Афанасьєв-Чужбинський у своїх «Нарисах Дніпра» Бізюкове городище називає «Запорізьким містечком» чи турецькою фортецею. Така назва, ймовірно, пов’язана з тим, що автор не володів інформацією, якому саме народові могло належати, побачене ним, городище, адже повноцінне дослідження останнього почалося лише в 70-ті роки минулого сторіччя.
Печери та підземні ходи на початку ХХ століття
Говорять, що раніше печер було набагато більше, а підземні ходи йшли на кілька десятків кілометрів углиб схилу, на якому сьогодні розташовується монастир та село. Висота цих ходів дозволяла пройти дорослій людині на повний зріст, а місцями проїхати верхи. Входи та виходи підземних тунелів та печер розташовувалися набагато нижче, у плавнях, біля самого Дніпра, а один із тунелів, який частково зберігся до наших днів, поєднував між собою пристань та монастирські підвали.
Однак після заповнення Каховського водосховища та підвищення рівня води більшість підземних ходів було затоплено. Інша частина була пізніше засипана. Сьогодні від розвиненої багатокілометрової системи підземних тунелів та печер залишився лише лабіринт, що видніється під провалами сходів, що ведуть до Дніпра, та печерний скиток у природній скелі.
Як дістатися до печери ченців?
Щоб дістатися до печерного скиту, потрібно спуститися близько 200 метрів від дороги до берега Дніпра по стежці, що ледь видніється в траві, а по її непомітності відразу стає зрозуміло, що туристи бувають тут нечасто. Місцеві жителі у розмові попереджають, що спускаючись до печер, потрібно бути уважними та побоюватися змій, що мешкають у траві, та асоціальних особистостей, які можуть «відпочивати» у печері. А ще місцеві жителі кажуть, що саме вони були причетні до розкрадання арматури сходів та майданчика, облаштованих колись ченцями перед входом у скит.
І якщо сліди перебування других виразно видно всередині печери, то зустріти змій особисто мені не довелося. Натомість із тутешніми плазунами вдалося познайомитись у другій половині XIX століття етнографу Афанасьєву-Чужбинському.
«Прогулюючись біля Бизюкового монастиря, я вперше бачив великих змій, що називалися у народі жовтобрюхами, а в інших місцевостях — полозами… Змія була майже три аршини довжини і товщиною в дитячу руку. Сорочка на ній дуже гарного візерунка сіро-зеленого кольору, а черево жовте. Жовтобрюх іде, піднявши голову на аршин від землі. Не знаю навіть чи отруйні ці змії, але вважаю, що укус має бути нелегким, судячи з величини плазуна. Між навколишніми жителями ходять легенди більш менш казкових властивостей».
А за часів Другої світової війни полоз, що жив у печері, став справжнім оберегом для місцевих жителів — сестри Романови протягом року переховувалися від німців у печерному храмі, ховаючи там поранених червоноармійців. Німці, знаючи, що в печері живе змія, воліли туди не навідуватися.
Сьогодні, щоб потрапити до печерного храму, необхідно взяти благословіння настоятеля монастиря, хоча, правду кажучи, далеко не кожен зважиться поблукати заплутаними печерними коридорами.
Однак, незалежно від того, наважитеся ви зайти всередину печери або обмежитесь прогулянкою навколо, я однозначно рекомендую відвідати печерний скит у Червоному Маяку, щоб на власні очі побачити місце, де в минулому жили ченці-аскети, трохи доторкнутися до таємничого і зникаючого підземного світу і прогулятися мальовничими схилами Таврійського Афона.
Як дістатись: Херсонська область, Бериславський район, село Червоний Маяк
Відвідування: безкоштовно
Цікаві місця поблизу
