Що таке хутір? На це просте запитання без зусиль зможе відповісти будь-яка доросла людина, навіть та, яка жодного разу в житті не залишала межі галасливого міста, щоб провести день у тиші сільської глибинки. Проте більшість з нас чи не з раннього дитинства майже інтуїтивно уявляє, як саме має виглядати хутір. За це варто подякувати шкільним урокам історії та літератури, вітчизняному кінематографу і, звичайно ж, живопису з його мирними пасторалями та безтурботними пейзажами.
Хоча, можливо, все набагато глибше: це знання не тільки культурне, але й спадкове. Воно передається нам від предків і зберігається в нас як частина глибинної пам’яті, вшитої в генетичний код.
Хутір як стиль життя
На рубежі XIX–XX століть хутори були цілком звичним явищем. Вони були так само звичні, як сходи над полями: повсюдні, вкорінені, не потребували пояснень. Особливо широкого поширення хутори набули в період столипінської аграрної реформи, коли саме на хутірське господарство як на найбільш продуктивну форму землекористування робилася головна ставка. Хутір символізував не тільки працю, а й особисту свободу: землю, засіяну своїми руками, двір, обжитий поколіннями, будинок, в якому все своє, рідне. Очима сучасної людини – справжня ідилія, яка, на жаль, виявилася недовгою.
З початком колективізації землі більшості селянських і приватних хуторів перейшли в суспільне користування: створювалися сільськогосподарські комуни, артілі і радгоспи. Та частина хуторів, яка ще продовжувала існувати всупереч колективному землекористуванню, з часом була або поглинена зростаючими селами, або ж безслідно зникла. До початку Другої світової війни хутори, що залишилися, були практично повністю ліквідовані і до наших днів ці слабкі відлуння минулої епохи як виняток збереглися лише в деяких регіонах країни.
У Запорізькій області, як і в інших частинах колишньої Таврії, хутір вже давно втратив своє адміністративне значення. Однак у Мелітопольському районі є невелике село, на околиці якого і сьогодні можна побачити залишки старовинного менонітського хутора – невидиму, але міцну нитку, що міцно пов’язує нас з дивовижним минулим рідного краю.
Хутір Вінса = Гохфельд
Згідно з Великою російською енциклопедією, хутір – це однодвірне або малодвірне сільське поселення, в якому садибна земля власника об’єднана з орними, сінокосними, лісовими та іншими угіддями в єдину ділянку. Розмір цих ділянок міг значно варіюватися – від скромних 10 десятин у селянських хуторах до сотень, а часом і тисяч десятин – у приватних власників. Саме на землях такого, майже казкового за своїми масштабами, приватного хутора і було засноване село Високе Мелітопольського району.
У небагатьох джерелах, присвячених історії села, можна зустріти таку інформацію: «Хоча офіційною датою заснування села вважається 1929 рік, перший хутір на місці Високого було засновано німцями-менонітами ще в 1836 році. Хутір називався Гохфельд …». Однак за цією сухою стандартною фразою ховається набагато більш багатошарова і цікава історія.
Найперший хутір Гохфельд, точніше його господарська частина, розташовувався приблизно в чотирьох кілометрах на захід від сучасного Високого, на лівому березі річки Великий Утлюк, навпроти села Петрівка. Це був хутір Вінса – саме так його називали в народі, за ім’ям засновника.
Хутір було засновано в 1836 році Томасом Даніелевичем Вінсом (1792–1883), переселенцем з менонітської колонії Альтонау. Томас Вінс-старший придбав ділянку землі в 3000 десятин за ціною – три рублі за десятину. І ця угода була не просто вигідною, вона стала доленосною, адже саме з неї і почалася історія одного з найширших менонітських хуторів півдня.
Назва «Гохфельд» в перекладі з німецької мови означає «Високе поле». Чому власник дав своєму хутору таку назву, залишається загадкою, адже тутешній степ був до певної міри плавним і рівнинним. Хоча, якщо врахувати величезні розміри ділянки, то, можливо, мова йшла про «високе» в іншому сенсі, як про «значне».
А щоб читач по-справжньому оцінив розміри цього господарства, достатньо простого порівняння. 3000 десятин це 3270 гектарів, або 32,7 км². Для наочності: площа міста Мелітополя становить близько 50 км². Іншими словами, землі Томаса Вінса займали майже дві третини території сучасного Мелітополя. Вражає, чи не так?
Томас Даніелевич Вінс переселився на нові землі разом зі своєю родиною і зайнявся там землеробством і вівчарством. До 1864 року на хуторі Вінса було три двори, в яких проживало 53 людини. По суті, це вже був повноцінний маєток, який в офіційних джерелах того часу значився як Гохфельд. На хуторі, крім житлових будинків, було безліч господарських будівель, акуратно витягнутих уздовж річки. Це був живий, трудовий і розвинений куточок.
Дев’ятью×Гохфельд
Згодом землі хутора Томаса Вінса, як і все в житті, зазнали змін. Їх розділили між чотирма спадкоємцями: Якобом Вінсом, Томасом Вінсом-молодшим, Хеленою (у шлюбі Корніс) і Сусаною (у шлюбі Нейфельд) . Так одне величезне володіння розпалося на чотири самостійні маєтки по 750 десятин кожен. Але і це було лише початком нового поділу. Діти розділили спадщину між своїми дітьми, і карта місцевості почала нагадувати витіювату мозаїку родових ділянок, кожна з яких зберігала в собі частинку первісного Гохфельда.
До початку ХХ століття тут склався своєрідний менонітський регіон – умовний «Гохфельд», що включав, щонайменше, 9 маєтків загальною площею понад 3700 десятин. Він розкинувся між селами Петрівка, Олександрфельд (нині Верховина) і Марієнфельд (Мар’ївка).
Цікавою особливістю було те, що кожен маєток продовжував носити назву «Гохфельд» і відрізнялися вони тільки прізвищами власників: Гохфельд І. І. Корніса, Гохфельд Я. Я. Вінса, Гохфельд І. І. Классена і т. д… Як відлуння однієї родинної історії, що розходилася по полях і балках, ці маєтки були ланками єдиного ланцюга, хоч і розкиданими по різних лініях спадкування.
Щоб не заплутати читача в лабіринтах родоводів, перелічимо лише прізвища останніх власників цих маєтків: Вінс, Дік, Шмідт, Зудерман, Кіндоп, Классен, а також два представники гілок Корніс і Нейфельд. Встановити ступінь спорідненості між ними сьогодні вже не представляється можливим, та й навряд чи це потрібно в рамках даної статті, адже немає ні точної географії маєтків, ні старих фотографій, ні будь-якої іншої вичерпної інформації в доступних історичних джерелах. Точно відомо, що перед початком Першої світової війни найбільшим за площею був маєток Якоба Якобовича Вінса, в господарстві якого було 166 волів, 13 коней, 22 корови, 59 голів іншої худоби і земельна ділянка розміром в 1300 десятин.
Але незабаром вибухнула революція, яка в одну мить зміла усталений за багато десятиліть уклад. Всі маєтки без винятку було націоналізовано, а на їхніх землях виникли сільськогосподарські комуни та артілі з поетичними назвами — «Надія», «Братство Любові», «Яффа» і «Гефсиманія». Незабаром до них додався і великий радгосп «Гохфельд», який увібрав в себе більшу частину колишніх менонітських володінь. Від колишнього укладу залишилися лише імена і легкий присмак минулого часу, коли поле було не просто землею, а продовженням людської долі.
Спадщина хутора Гохфельд
Через понад сто років від численних маєтків під загальною назвою «Гохфельд» збереглося небагато доброго, але навіть ці крихти для нас як дорогоцінні камені в хиткому піску часу. Навпроти села Петрівка, там, де колись розташовувався найперший хутір Вінса, який перейшов (імовірно) його дочці Сусанни Нейфельд і надалі її нащадкам, як і раніше стоїть старовинний комора.
Варто зазначити, що в деяких джерелах в цій місцевості згадується Державний млин. У 1925 році на території його господарства проживало 16 осіб. Точне місце розташування млина невідоме, але цілком ймовірно, що він розташовувався неподалік від збереженої до наших днів комори.
Сьогодні ця комора, як старий солдат, стоїть на території зернового току, огородженого високим парканом, а погляду випадкового спостерігача доступні лише західна і південна стіни старої будівлі. Але навіть цього достатньо, щоб повною мірою відчути ледь вловимий подих часу.
Нове ім’я з тінню минулого
Якщо ж говорити про село Високе, то, згідно з даними дослідника Ю. П. Князькова, на його території колись розташовувалися маєтки Корніса, Нейфельда, Классена, Шмідта і Зудермана. Офіційною датою заснування села вважається 15 жовтня 1922 року – саме тоді виникло селище при радгоспі «Гохфельд», пізніше перейменоване в радгосп «Більшовик».
А ось свою нинішню назву село отримало лише в травні 1945 року, вже після закінчення війни, коли з географічної карти старанно стирали все, що нагадувало про німецьку присутність. Так почалася нова сторінка історії села – без колишніх прізвищ і німецьких назв, але з цілком відчутною, часом осяжною присутністю менонітського минулого.
Потрапити в село сьогодні – справа не з легких. Дорожніх вказівників на шосе Мелітополь-Каховка немає, а сільська дорога, що веде до села, може похитнути впевненість у правильності шляху навіть найдосвідченішого мандрівника.
І все ж, опинившись тут, неможливо не відзначити, що село виглядає досить привабливо і навіть перспективно. Є тут школа, місцева агрофірма і, що дуже нетипово для села – акуратні ряди двоповерхових котеджів, немов натяк на колишнє процвітання радгоспу. Однак найцікавіше чекає на гостя не в центрі, а на виїзді в бік Степного, те, що вибивається не тільки зі зразково-котеджного вигляду села, але і в цілому зі звичної сільської картини.
Хутір – вірний охоронець пам’яті
Хутір! Саме це слово першим спадає на думку при вигляді відокремленої групи будинків на околиці. Здавалося б, нічого дивного, в селах нерідко зустрічаються подібні будинки-відлюдники, що існують окремо. Але в цьому місці було щось інше, особливе, і цим особливим були будинки. Не просто будинки, а старі будинки: два – кутасті, приземкуваті, викладені фламандською кладкою з червоної цегли, третій – навпаки, широкий, з просторим горищем і стінами з дикого каменю, що нагадує місцевий шульгівський.
Територія цих будинків частково огороджена, а на дахах присутні ознаки сучасності у вигляді супутникових антен. І все ж у цих стінах, у цих формах, у самому розташуванні відчувається щось первісне, щось таке, що відразу викликає в пам’яті архетип хутора. І таке враження не випадкове, адже пам’ять про минуле збереглася не тільки в стінах, але і в розповідях місцевих жителів.
Підпис минулого: «U K»
Місцева мешканка розповіла, що ще кілька десятиліть тому з північного боку від цих будинків розташовувалася школа, а з південного – лікарня. Від самих будівель давно нічого не залишилося, але обстеження фундаменту колишньої лікарні показало, що будівля була зведена з цегли з німецьким клеймом «U K». Така, здавалося б, незначна деталь побічно підтверджує думку про те, що будівля належала ще до дореволюційної епохи.
Зібравши воєдино розрізнені відомості, можна з обережністю ПРИПУСТИТИ, що саме тут колись розташовувався один із маєтків нащадків Томаса Даніелевича Вінса – засновника першого хутора Гохфельд. Будівлі, в яких за радянських часів розміщувалися школа і лікарня (зі слів місцевих жителів), в минулому могли бути просторими садибними будинками, чиї розміри і планування дозволили згодом розмістити в їх стінах громадські установи. А ось ті будинки, що вціліли до наших днів, вирогідно, служили житлом для найманих працівників – простих, але незамінних людей, на чиїх плечах трималося життя великого господарства.
І нехай формально це місце не було хутором, а скорі було поміщицьким маєтком – за своєю суттю, устроєм і розташуванням воно зберегло всі риси справжнього хутора. І досі залишається таким.
Сьогодні цей первісний острівець на околиці села Високе – більше, ніж просто місце на карті. Це крихкий, але живий куточок історії, який нагадує нам про менонітів, які давно покинули ці краї, і про хутори, які хоч і зникли безслідно з географічних карт, але як і раніше живуть у нашій культурній і генетичній пам’яті.
Як знайти: Запорізька область, Мелітопольський район, села Петрівка та Високе
Відвідування: безкоштовно
Цікаві місця поруч
