Хто збудував німецький будинок у селі Розкішне?

Серед туристів і мандрівників існує усталена думка, що Північний Крим вкрай бідний на визначні пам’ятки, а в пошуках природних красот, архітектурних шедеврів та кримської екзотики слід передусім вирушати до Південного берега Криму. Ось чому гості півострова, які в’їжджають на його територію з боку Херсонської області, не приділяють належної уваги північній частині Криму та поспішають якнайшвидше проїхати «нетуристичні» степові райони.

Тим часом, Північний Крим зовсім не позбавлений цікавих пам’яток, одна з яких знаходиться лише за 25 кілометрів від Джанкоя, в селі з розкішною назвою — Розкішне.

Мандрівнику, який опинився в тутешніх краях, на перший погляд може здатися, що в Розкішному з розкішного є лише назва, а в іншому — це звичайне село, яке своїм зовнішнім виглядом і, оточуючими його, одноманітними краєвидами, мало чим відрізняється від сіл Запорізької та Херсонської. областей.

Але є на західній околиці Розкішного будівля, яка вибивається із загальної картини типових сільських будинків і є не лише унікальною для Північного Криму, а й повністю відповідає назві цього населеного пункту. Я навіть дозволила собі припустити, що при перейменуванні села у 1948 році, якраз зовнішній вигляд цієї будівлі і відіграв вирішальну роль у виборі нової назви, адже дивлячись на неї, так і хочеться вигукнути: «Ах, яка розкішна!».

Розкішна, маловідома і, частково, загадкова.

Місцеві жителі розповідають, що старовинна будівля, збудована в стилі бароко, сьогодні не позбавлена ​​уваги туристів, але потрапляють вони сюди, як правило, випадково — побачивши з дороги незвичну споруду, повертають убік, щоб ближче розглянути місцеве архітектурне диво. Збереглося воно, як для сільської глибинки, дуже добре, а завдяки вцілілому фасадному декору (що в даний час велика рідкість), виглядає ошатно і свіжо.

І все-таки будь-яка старовинна будівля — це не лише зовнішній вигляд та архітектура, насамперед це історія. На жаль, історію цієї унікальної споруди досі вивчено мало, а та інформація, яка зустрічається на просторах інтернету, вкрай суперечлива.

Загалом, збірна версія (заснована на оповіданнях місцевих жителів та відомості з нечисленних статей) виглядає приблизно так: землі сучасного села Розкішне, яке в XIX столітті називалося Сеїт-Булатом (Сейт-Булат/Сеїт-Болат), належали двом німцям — братам Кайзерам. Брати, які володіли землями ще й у кількох сусідніх селищах, були дуже багаті. Багаті настільки, що навіть вирішили прокласти через свої володіння залізничну гілку Євпаторія – Джанкой, а в Сеїт-Булаті збудувати залізничний вокзал. Крім того, одному з них прийшла ідея вимостити двір вокзалу золотими монетами. Випросивши дозволи в імператора, кмітливий німець все ж таки від грандіозної витівки відмовився, оскільки Государ дав свій дозвіл за умови, що двір буде викладений монетами не плашмя, а руба. Двір монетами не вимостили, залізницю не проклали, а от залізничний вокзал, який сьогодні й привертає увагу туристів, збудувати встигли.

У плани заможних німців втрутилися спочатку Перша світова війна, а потім і революція. З приходом більшовиків, все майно Кайзерів було націоналізовано, а братів, як доносить до нас усний поголос, було вбито і скинуто в підвал вокзалу.

Де в цій історії правда, а де вигадка, складно сказати через те, що архівні документи по Джанкойському району були втрачені/знищені під час Другої світової війни. А тому в історії села та старовинної будівлі на її околиці ще дуже багато білих плям.

Безперечним залишається лише той факт, що вона тісно і нерозривно пов’язана з німцями, прізвище яких спробувала дізнатися, спираючись на доступні історичні відомості.

Але перш, ніж встановити, коли ж німці оселилися на землях Сеїт-Булата, не зайвим буде розібратися, які події передували їх появі на півострові загалом та у Перекопському повіті зокрема.

Крим наприкінці XVIII – XIX століть і татарський Сеїт-Булат

Наприкінці XVIII століття ситуація у Криму була дуже напруженою. Після підписання Кючук-Кайнарджійського мирного договору в 1774 році Кримське ханство відокремилося від Османської імперії і було визнано повністю незалежним, проте боротьба за вплив на півострові між Росією та Туреччиною все ще тривала. Російський уряд не залишав ідею розширити південні кордони держави та включити півострів до складу Російської імперії. 8 (19) квітня 1783 року імператриця Катерина II підписала маніфест про приєднання Криму та низки південних земель до Російської держави, а вже 28 червня (9 липня) маніфест був оприлюднений у ході урочистої присяги кримської знаті на вершині скелі Ак-Кая, яку особисто приймав князь Потьомкін.

Новий уряд був зацікавлений якнайшвидше познайомитися з внутрішнім життям приєднаного регіону, а тому вже в жовтні 1783 року князь Григорій Потьомкін доручив графу Ігельстрому скласти детальний опис Криму із зазначенням числа християнських і татарських сіл, а також християнських храмів. Це доручення граф Ігельстром виконав у найкоротші терміни і в червні 1784 представив князю «Камеральний опис Криму».

Саме в цьому довіднику вперше згадується татарське село Сеїт Балат, яке наприкінці XVIII століття входило до Караулу кадилику Перекопського каймакамства.

Приєднання Криму до Російської імперії викликало невдоволення серед місцевого населення і після оголошення маніфесту розпочалася перша хвиля еміграції кримських татар до Туреччини. У період з 1783 по 1790 роки територію півострова залишили (за різними даними) від 80 до 300 тисяч татар, а багато сіл опинилися на межі зникнення.

На ситуацію, що склалася, уряд відреагував досить швидко і вжив низку ефективних заходів щодо заселення краю, в якому значна роль відводилася іноземцям. Так 1788 року в Криму з’явилися перші німці.

На той час село Сеїт-Булат, яке розташовувалося при балці Караулі (і знаходилося в 1 кілометрі на захід від сучасного Розкішного), залишалося ще татарським. За відсутністю більш ранніх відомостей складно судити про чисельність населення в Сеїт-Булаті до першої хвилі еміграції, але відомо, що в 1805 році в 25 дворах проживало 186 татар і 3 ясирів (полонених). Земля належала поміщику Курт-Мегмету, мурзі, мешканцям та мечеті, яка також була у селі (усі згадки села Сеїт-Булат у доступних історичних джерелах будуть опубліковані окремим списком у коментарях до цієї статті).

Чергова російсько-турецька (Кримська) війна 1853-1856 років стала поштовхом до початку нової (третьої) хвилі масової еміграції кримських татар, внаслідок якої територію півострова покинули ще 180 тисяч осіб. Масштаб наслідків можна оцінити на прикладі Перекопського повіту, у якому повністю спорожніло 278 населених пунктів, а вільними виявилося 11688 десятин землі.

Перші три хвилі еміграції спричинили те, що в середині XIX століття похмурий-постиглий Кримський степ, як його часто називали мандрівники того часу, виявився ще більш пустельним і малолюдним. І хоч російський уряд знову докладав значних зусиль для заселення спорожнілих земель, яке на даному етапі відбувалося вже в основному за рахунок переселення мешканців з материкової частини губернії (і меншою мірою з Німеччини та інших губерній Російської імперії), Перекопський повіт ще тривалий час залишався самим малонаселеним повітом Таврійської губернії з досить різноманітним складом населення (співвідношення німців, татар, українців та росіян було практично однаковим).

Ситуація дещо покращилася лише наприкінці XIX століття і, згідно з даними загального перепису за 1897 рік, у Перекопському повіті мешкало близько 46 тисяч осіб, з яких 11 тисяч були німцями.

Що ж до села Сеїт-Булат, то після Кримської війни воно поряд з іншими селищами опинилося на межі зникнення — в 1864 році в селі значиться лише 1 двір і 9 жителів, а в наступні три роки, зважаючи на все, і зовсім спорожніло (в 1867 році значиться в руїнах, а в 1886 і 1889 роки взагалі не згадується).

Друге життя Сеїт-Булата

Але на цьому історія села Сеїт-Булат не закінчилася і друге життя йому (або принаймні його назві) дали німці, які оселилися в тих краях на рубежі 80-90х років XIX століття.

У «Пам’ятній книзі Таврійської губернії» за 1892 знову згадується хутір Сеїт-Булат з 1 двором і 7 ​​жителями. Щоправда, про який саме Сеїт-Булат йдеться, складно сказати — татарський, що був при балці Караулі чи новий хутір поблизу, який за «старою пам’яттю» отримав колишню назву. При хуторі числилося 2678 десятин землі, що була у громадському користуванні.

Протягом наступних чотирьох років користування землею залишалося громадським, але вже 1896 року у цих десятин з’явився власник і в «Пам’ятній книзі Таврійської губернії» за 1896 рік зазначено: «володіють землею на правах особистої власності».

Аж до 1900 року при хуторі незмінно значилася 2681 десятина землі і змінювалося лише число дворів і жителів, а вже у «Пам’ятній книзі» за 1900 рік при Сеїт-Булаті, де в 1 дворі проживало 17 осіб, числиться лише 681 десятина. Отже, виникає питання: «Куди зникли решта 2000 десятин?». Відповідь знаходимо в тому ж довіднику, де згадуються два нових селища — Василівка з 1500 десятинами при ній і Вальтерівка з 500 десятинами, які належали спадкоємцю (-ям) Лютц. Імена та фотографії цих спадкоємців по великій випадковості вдалося відшукати у книзі «Німці в Криму».

Хто такі Лютци?

На жаль, у цьому джерелі немає інформації ні про хутор Сеїт-Булат, ні про Вальтерівку з Василівкою, а відомості про самих Лютців дуже скупі:

• Вальтер Якович Люц, 1855 року народження, землевласник Перекопського повіту, маєток Сейт-Болат.
• Вільгельм Якович Люц, 1876 року народження, землевласник Перекопського повіту, маєток Сейт-Болат.

Впадає в око велика різниця у віці — 21 рік і можна подумати, що на фото зображені батько і син, але з огляду на однакове по батькові «Яковлевич», можна з великою ймовірністю сказати, що це були два брати. На ім’я старшого, Вальтера, отримав свою назву хутір Вальтерівка, що розташовувався на північному сході сучасного Розкішного. На ім’я молодшого, Вільгельма — хутір Василівка, який розташовувався на захід від сучасного Розкішного, в тому місці, де сьогодні проходить дорога з Олександрівки до Орловського (Вільгельм на російську манеру — Василь).

Як відбувалося перемежування земель далі, теж поки що відповіді немає, але у «Статистичному довіднику Таврійської губернії» за 1915 рік при хуторі Василівка, що належав Вільгельму Лютцу, значилася 1341 десятина; при хуторі Сеїт-Булат, який уже значився за Вальтером Лютцем (і був записаний з другою назвою або ж до нього просто був приписаний ще один хутір Вальтерівка), числилося 1340 десятин, що в сумі на двох Лютців становило рівно 2681 десятину землі, що були спочатку приписані до Сеїт-Булата (такий рівнозначний поділ земель може ще раз побічно говорити про те, що Вальтер і Вільгельм Лютци були рідними братами з однаковими за розмірами земельних володінь).

Про хутор-економію Василівка (Вільгельма Лютца) у цій статті розповідати не буду, бо від нього нічого не збереглося до теперішнього часу, і до того ж він не мав прямого відношення до сучасного села Розкішне, а ось Сеїт-Булат/Вальтерівка (Вальтера) Лютца) мав безпосереднє.

А хто такі Кайзери?

У уважного читача може виникнути питання: «А хто ж такі Кайзери, про яких йшлося на початку статті і як вони пов’язані із селом Розкішне?». Давид та Алоізій Яковичі Кайзери, яким часто приписують будівництво старовинної будівлі у селі Розкішне — реальні особи. Теж німці і теж брати, які володіли економіями в сусідніх селах Тюбій (Зернове) і Бій-су (Яскраве), але спираючись на наявні історичні відомості, можна дійти висновку, що з селищем Сеїт-Булат брати Кайзери пов’язані були.

Хоча деякий зв’язок все ж таки бути міг. У книзі «Німці в Криму» знайшлося ще одне цікаве фото, на якому зображений Алоізій Якович Кайзер в оточенні дітей та дружини — Аделіни Яківни Лютц, 1871 року народження. Знайоме прізвище, чи не так?

Цілком можливо, Аделіна Яківна Лютц була сестрою Василя і Вільгельма, а близькість німецьких економій Кайзерів і Лютців, і, ймовірно, хороше сусідство, могли сприяти тому, що дві німецькі сім’ї згодом поріднилися (але це припущення вже мають дослідити фахівці з генеалогії).

Вальтер Лютц та економія Сеїт-Булат

Повернемося до історії села Розкішне. У період з 1900 по 1917 роки Сеїт-Булат фігурує в доступних історичних джерелах як економія, хутір та село, але в його власниках завжди значиться Вальтер Лютц.

Місцеві жителі розповідають про незліченні багатства німця, яке, як на мене, з часом було значно перебільшено заради червоного слівця. Насправді ж Вальтер Якович Лютц був землевласником не сказати, що середньої руки, але й не настільки багатим, як, наприклад, великі латифундисти Фальц-Фейни чи Люстіхи. І все-таки за мірками того часу Вальтер Лютц був досить заможним.

У господарстві землевласника водилося (за даними за 1915 рік): 30 коней, 150 волів, 15 корів, 50 лошат та 390 голів дрібної худоби (овець, кіз та свиней). Була в німця і своя сироварня, в якій варили найсмачніший овечий сир.

З 1901 року в економії Сеїт-Булат діяв цегельно-черепний завод, де працювали дві англійські печі на 12 та 22 тисяч цеглин. Продуктивна здатність заводу на рік становила 20 тис. штук черепиці та 200 тисяч штук паленої цегли.

Примітно, що цей завод виготовляв продукцію виключно для особистих потреб землевласника та припинив свою роботу 1 травня 1912 року (швидше за все, коли всі будови економії вже були збудовані).

Напевно, саме з цієї цегли і була збудована двоповерхова будівля, яка сьогодні здалеку привертає увагу туристів та мандрівників. Згідно з поширеною версією, будівля спочатку замислювалася як залізничний вокзал, але через те, що залізнична дорога прокладена не була, грандіозна споруда згодом була перетворена на житло. Версія теоретично можлива, але малоймовірна.

Залізничний вокзал?

На початку ХХ століття кримський уряд уважно розглядав питання щодо доцільності будівництва залізниці до Євпаторії. У 1912 -1914 роки було проведено дослідження та створено низку залізничних проектів, які передбачали будівництво наступних залізничних ліній: Євпаторія – Сімферополь, Євпаторія – Сарабуз, Євпаторія – Перекоп з відгалуженням на Джанкой і самостійна гілка Євпаторія-Джанкой. Саме у разі реалізації останніх двох проектів залізниця і могла пройти через Сеїт-Булат. Могла пройти, але не пройшла, оскільки найбільш раціональним у технічному та економічному відношенні визнали напрямок Євпаторія — Сарабуз, будівництво якого почалося у квітні і закінчилося вже у жовтні 1915 року. Інші проекти залишилися існувати тільки на папері, а відстань від Сеїт-Булата до найближчої залізничної станції залишилася незмінною і складала 22 версти.

Звичайно, не маючи достовірних джерел, не можна безапеляційно стверджувати, що старовинна будівля в селі Розкішна ніколи не замислювалася як вокзал, але з великою ймовірністю можна припустити, що збудована вона була Вальтером Лютцем у маєтку Сеїт-Булат як житловий будинок.

На користь цього припущення можна навести кілька аргументів:

• місцеві краєзнавці у своїх дослідженнях повідомляють, що на одному зі стовпів огорожі, що частково збереглася, видно дату «1902». Це може опосередковано вказувати на рік будівництва поміщицького будинку, що щонайменше на 10 років раніше дослідження залізничного напрямку Євпаторія-Джанкой.
• цегельно-черепний завод в економії Сеїт-Булат на момент створення проектів вищезазначених залізничних ліній вже остаточно припинив свою роботу, чого б не сталося, якби на тутешніх землях назрівало масштабне будівництво
• в архітектурному плані двоповерхова будівля з кованими балконами, фонтаном у внутрішньому дворі, двома просторими підвалами та безліччю сільгоспбудівель навколо, мало схожа на типову будівлю залізничного вокзалу.
• та й загалом німцям не були властиві марнотратство та непередбачливість, а будівництво вокзалу для ще незатвердженого напрямку виглядає вкрай недалекоглядним та поспішним.

У будь-якому випадку, розкішна старовинна будівля, чи то в минулому вокзал, чи житловий будинок, сьогодні є гідним зразком німецької архітектури початку ХХ століття.

Що сталося з братами та економією після революції?

Після революції майно Вальтера Лютца за «класикою» того часу було націоналізовано, а споруди, зокрема й великий німецький будинок, перейшли у власність держави.

Якщо вірити місцевим переказам, власника економії разом із братом було вбито і скинуто в підвал житлового будинку/вокзалу. Що ж сталося насправді і яка доля Вальтера та Вільгельма Лютца, встановити не вдалося. Не знайшлося їхніх імен і у списках репресованих. Цілком можливо, що розкулачені німці після революції емігрували за кордон, але не можна виключати і той факт, що поголос зберіг до наших днів цілком реальну історію про вбивство заможних землевласників.

Подальша доля Сеїт-Булату/Розкішне

У 1923 році на землях Сеїт-Булата та кількох сусідніх сіл був організований перший у Криму радгосп «Бійсу-Ковче», в якому працювали представники всіх національностей, у тому числі і німці (яких за відомостями на 1926 рік у Сеїт-Булаті проживало 173 особи).

Під час Другої світової війни та повоєнні роки у селі відбулася низка змін:

• німці, які проживали у селі, були депортовані;
• у липні 1944 року радгосп «Бійсу-Ковче» було перейменовано на «Семенной»;
• восени 1944 року до села приїхали новосели із Хмельницької та Київської областей;
• 1948 року Указом Президії ЗС РРФСР Сеїт-Булат старий (східна частина села) був перейменований на Ремонтне, Сеїт-Булат новий — у Розкішне, а просто Сеїт-Булат (західна частина села) — на Стальне;
• а у 1953 та 1972 році села Стальне та Ремонтне об’єдналися з Розкішним, у якому сьогодні проживає близько 650 осіб.

У великому німецькому будинку, побудованому на початку ХХ століття Вальтером Лютцем, у різний час працювали школа, контора радгоспу, аптека та магазин, а нині у старовинній будівлі розміщуються контора та їдальня ТОВ «Осавіахім».

Економія Вальтера Лютца у наш час

Сьогодні витончена німецька будова, вік якої складає вже понад 100 років, виглядає цілком гідно, особливо якщо порівнювати її з іншими пам’ятниками німецької архітектури того часу. На жаль, туристам вхід до старовинної будівлі суворо заборонено, та й дивитися там по правді кажучи нічого, адже з оригінального внутрішнього інтер’єру збереглося небагато — елементи пічного опалення, вбудована шафа та вузькі сходи на другий поверх. Чого не скажеш про багатий наружний декор будівлі, яка лише дивом уникла стандартного «знеособлення» фасаду за радянських часів.

Незважаючи на значний вік та сліди ремонту, німецький будинок виглядає дуже ефектно, а старі туї по обидва боки від сходів додають йому ще більшої естетичності.

Особливу увагу нечисленних туристів привертає фігура орла, який вінчає фронтон і начебто накриває своїми цегляними крилами парадний вхід. Складається враження, що цей птах недарма оселився на вершині витонченого будинку і в минулому для його власника мав особливе значення, про яке нам залишається сьогодні лише здогадуватися.

Крім двоповерхового величного будинку на західній околиці села, збереглися й інші старовинні споруди: стайні, господарські будівлі, підвали, фонтан у внутрішньому дворі (ось тільки він не доступний погляду туристів), кілька старих німецьких будинків та сироварня — добротна цегляна споруда, що пустує покинута.

У комплексі всі ці будівлі дозволяють туристам скласти уявлення про життя та побут маловідомих кримських німців — землевласників на прізвище Лютц.

P.S. Дане дослідження не претендує на істину в останній інстанції, а лише дає можливість наступним дослідникам поглянути під іншим кутом на історію села Розкішне та старовинного німецького будинку, а туристам – дізнатися про цікаву пам’ятку Північного Криму, відвідування якої не займе багато часу, але легко урізноманітнить та розширити знання з історії півострова.

Як знайти: Республіка Крим, Джанкойський район, село Розкішне

Відвідування: безкоштовно

---

Цікаві місця поблизу

---