Дмитрівка-Бодай. Там, де старий храм стоїть, джерела дзюрчать і лисиці на воротах сидять

Якщо у корінних жителів Запорізької області запитати, що цікавого можна подивитися в Приазовському районі, то багато хто, не замислюючись, відповість – Азовське море і білосніжні велетенські вітряки Ботієвської вітроелектростанції. Мабуть, на цьому у більшості й закінчується обізнаність про тутешні пам’ятки, адже назвати ще пару-трійку інших цікавих місць Приазовського району зможуть лише одиниці.

Тим часом Приазовський район зможе легко зацікавити туристів і мандрівників:

• старовинною, зокрема болгарською архітектурою;
• численними сірководневими джерелами, щедро розкиданими по всій території району;
• старими храмами, збудованими понад століття тому в російських, українських, болгарських та албанських селах;
• і місцевими, часом навіть дивовижними для нашого регіону, пам’ятками.

Але найцікавіше, що весь цей, так би мовити, «визначний спектр» можна побачити навіть у межах одного населеного пункту.

Якраз про одне з таких сіл, що становлять «золотий туристичний фонд» Приазовського району, і піде мова нижче.

Дмитрівка, котра Бодай

Прочитавши слово «бодай», зараз багато хто, найімовірніше, подумав про те, що назва та історія Дмитрівки буде якимось чином пов’язана з великою рогатою худобою і прямим закликом до дії «бодатися!». Однак це тільки в російській мові слово «бодай» дорівнює = насаджуй на роги. В українській мові воно ще використовується як синонім сполучника/частинки «хоч би», а от із татарської мови, яка є найближчою до ногайської, воно й зовсім перекладається як «пшениця». Саме ногайці й передали Дмитрівці таку багатозначну, в рамках сучасного інтеркультурного суспільства, назву.

Селище Дмитрівка, було засновано в 1861-1862 роках на землях ногайського аулу Бодай. Цікаво, що назва аулу в самих ногайців із пшеницею жодним чином пов’язана не була, що цілком зрозуміло, адже землеробством останні ніколи не займалися, і перекладалася вона як «(Селення роду) Бодай» (за версією історика Князькова Ю. П.).

Але повернемося до засновників Дмитрівки. Ними були здебільшого малороси (українці) – вихідці з Добруджі (історичної області на території сучасних Болгарії та Румунії).

Малороси, які вийшли з Добруджі , спершу влаштувалися в Бессарабії (переселення із Добруджі відбувалося у 1850-1860 роки), а вже після відходу ногайців до Туреччини, почали переселення в Таврійську губернію, на землі біля річки Апалли.

Тут слід дещо відійти від теми і пояснити, як малороси і великороси опинялися за межами Російської імперії, зокрема, на землях Добруджі.

---

Російська еміграція в XVIII – XIX ст. здебільшого не носила масового характеру, хоча все ж мала місце. Основні причини цього явища докладно виклав у своєму двотомнику «Історія Катерини II» історик і публіцист Василь Більбасов:

«Важко жилося російській людині в минулому столітті, важче, ніж у століття, що передували. Цілком закріпачена землею, позбавлена всіх прав, поставлена поза законом, вона була віддана напризволяще грубому, неосвіченому володареві… Селяни тікали від своїх поміщиків, солдати дезертирували від своїх команд, розкольники йшли від православного духівництва… Негайно по воцаренні Катерина дбає про повернення «втікачів» – шле рескрипти воєначальникам, які повертаються з військами з-за кордону, видає укази, оприлюднює маніфести. Її, вочевидь, ображає питання про втікачів; їй хотілося б, щоб тікали в Росію, а не з Росії».

Грамотна стратегія із залучення іноземних колоністів, яку проводила не тільки Катерина II, а й наступні правителі Російської імперії, поступово дала плоди. Тепер бігли в Росію! Залучені безліччю пільг, що надавалися, масово переселялися іноземці, а разом з ними поверталися і «вчорашні» втікачі. «Поверненці» засновували свої населені пункти, які за аналогією з поселеннями болгар, албанців та інших іноземців називалися колоніями і перебували у відомстві Опікунського Комітету по іноземним поселенцям.

---

Дмитрівка якраз і була такою колонією. Належала вона до Бердянського повіту Таврійської губернії. Цікаво, що на час її заснування, в Бердянському повіті вже існувало селище з назвою «Дмитрівка» (сучасна Дмитрівка Бердянського району), а тому, щоб уникнути плутанини, колонія Дмитрівка аж до початку ХХ століття продовжувала носити народну назву – Бодай (у багатьох джерелах вона так і фігурує: Дмитрівка / Бодай та Дмитрівка поблизу молоканської Нововасилівки). 

У 1864 році в колонії вже проживало понад 400 осіб, які старанно працювали над її благоустроєм – на вулиці один за одним виростали глинобитні будинки, а в безкрайньому степу старанно оброблялися родючі поля.

Храм – серце села

Мирське життя в колонії поступово налагоджувалося, а водночас у її жителів зростала потреба в турботі і про духовне здоров’я. Для цих цілей бодаївці облаштували спочатку тимчасовий молитовний дім, освячений 1870 року в ім’я Дмитра Ростовського, а вже незабаром приступили до будівництва постійного храму. Будували храм сумлінно, так би мовити «на віки», з червоної паленої цегли, яку укладали на вапняний розчин із додаванням яєць. Але не стільки міцний розчин, скільки щира і непохитна віра парафіян, ретельністю яких зводилася святиня, лягла в основу її довговічності.

26 вересня 1872 року добротний кам’яний храм, побудований стараннями бодаївців, було освячено на честь Успіння Божої Матері. Коли ж перший дзвін дзвонів ново освіченого храму сповістив усіх мешканців села та околиць про те, що відкрився новий дім Божий, у такт передзвону повноцінно застукало і серце Дмитрівки.

---

Прізвища священиків, псаломщиків, церковних старост, а також селян, які жертвували кошти на благолепіння храму, будуть опубліковані нижче в коментарях до цієї статті.

---

Зведення храму не тільки духовно згуртувало бодаївців, а й допомогло розв’язати деякі соціальні проблеми, зокрема й у сфері освіти. 23 листопада 1882 року в Дмитрівці було відкрито церковно-парафіяльну школу, в якій щорічно понад 50 дітей навчалися грамоти. Завідував школою священик Успенської церкви – Тимофій Чайкін, а вчителювала з 1887 року Катерина Іваницька.

Дмитрівці були старанними і благочестивими християнами, чуйними на всяку добру справу, а тому одразу ж після відкриття школи парафіяни розпочали збір коштів і на будівництво кам’яної будівлі для училища. Можливо, причина такої невичерпної самовідданості полягала не тільки у високих моральних якостях і моральності, а й у тому, що дмитрівці були вельми заможними. Про це побічно свідчить не тільки розмір пожертвувань деяких селян на благоліпність храму, а й той факт, що 1883 року бодаївці на свої особисті кошти побудували священикові Тимофію Чайкіну цегляний будинок, вартість якого оцінювалася в 3000 рублів.

Так і жили дмитрівці-бодаївці, добре жили, справно. Займалися хліборобством, тримали худобу, розводили виноградники. У 1886 році в селі проживало 623 особи, а на початок Першої світової війни чисельність жителів Дмитрівки сягнула вже 1300 осіб.

1935 року, коли атеїзм безупинно крокував країною, знищуючи за собою тисячі храмів і будь-яку згадку про бога, Успенський храм у селі Дмитрівка було закрито, а його куполи та дзвіницю повністю зруйновано. Незважаючи на закриття, дорогої серцю святині, Дмитрівці все ж таки не втратили істинної віри і продовжували ходити на служби, які проводилися в місцевому клубі. Після Другої світової війни храм на нетривалий час відновив свою роботу, проте вже 1961 року його остаточно закрили і пристосували під колгоспну комору. 

Упродовж довгих 30 років жителі Дмитрівки не мали можливості жити повноцінним духовним життям, і лише в 1990-ті роки в селі поновилися служби. А разом із тим почалася і реставрація вікової святині.  Було відновлено куполи та дзвіницю, а бригада художників із Ростова-на-Дону зробила внутрішній розпис храму. 

Реставрація закінчилася в 1993-1994 роках, і вперше за довгі десятиліття селом знову рознісся дзвін… І серце знову застукало!  Ось тільки колишній розквіт у Дмитрівку, на жаль, уже не повернувся. Та й насаджувана довгі роки ідеологія безбожництва дала відстрочені результати і віра в серцях багатьох селян практично згасла. Нині у храму не більше десяти парафіян і тільки в дні Великих свят він, як і 150 років тому, так само духовно об’єднує дмитрівців.

Сьогодні храм Успіння Пресвятої Богородиці, зведений у далекому 1872 році першопоселенцями-бодаївцями, є головною визначною пам’яткою Дмитрівки. Головною, але не єдиною!

Казка на паркані

Проїжджаючи центральною вулицею Дмитрівки, не можна не звернути увагу на одне дуже незвичайне подвір’я, точніше, не стільки подвір’я, скільки незвичайний паркан із воротами, якими огороджено типовий сільський двір.

Це подвір’я впізнаване абсолютно кожним дмитрівцем і вважається по-справжньому місцевою визначною пам’яткою. Цілком можливо, досвідченим туристам і мандрівникам це місце здасться недостатньо визначним, адже в країні чимало талановитих майстрів-різьбярів, чиї роботи можуть по-справжньому дивувати і заворожувати навіть найдосвідченіших глядачів. Однак у Запорізькій області художня обробка металу ніколи не входила до списку народних промислів і цим видом мистецтва масово теж ніколи не захоплювалися, а тому побачити таке незвичайне творіння в наших краях можна більше як виняток, аніж правило.

 Як розповіла нинішня мешканка будинку, різьблений металевий паркан зробив попередній власник, Дмитро Помазан. Народився Дмитро у звичайній селянській сім’ї і з самого дитинства вирізнявся тягою до малювання та вмінням майструвати всілякі вироби з дерева, які одна за одною оселялися на паркані рідної домівки.

Поступово дитяче захоплення Дмитра перейшло в доросле життя і набуло нового масштабу. Близько 20-ти років тому талановитий майстер-самоучка взявся за виготовлення різьбленого металевого паркану – на оцинкованих аркушах малював нехитрі сюжети з лісових звірів, після чого майстерно вирізав і розписував їх. У результаті довгої і кропіткої праці вийшла не просто пересічна огорожа, а справжній шедевр. Яскравий, незвичайний і казковий…

Кожна секція паркану, немов епізод з улюблених радянських мультфільмів. Тут живуть вовки із зайцями, ворони з лелеками, олені, білки, фазани і всяка інша живність. Загалом, справжній казковий звіринець! А ось на арці, що прикрашає майстерно розписані в’їзні ворота, мирно сусідять яструб, півні та лисиці. От би й у житті так, де всі разом та під одним небом, мирно і дружно…

Треба зізнатися, зараз незвичайний паркан уже втратив колишню ошатність, кольори зблякли, а фарба в багатьох місцях розтріскалася і відшарувалася, і все тому, що досі не знайшлося художника, який би хотів допомогти відновити унікальну місцеву пам’ятку. Проте навіть у такому вигляді різьблений металевий паркан у селі Дмитрівка не втратив своєї привабливості та неповторності. І не втратить ніколи, тому що в ньому частинка душі його талановитого майстра.

Пам’ятник легенді

Говорячи про Дмитрівку, варто обов’язково розповісти і про її знаменитого уродженця, тим паче, що наступна пам’ятка буде особливо цікавою любителям військово-історичного туризму. У Дмитрівці народився видатний радянський воєначальник, двічі Герой Радянського Союзу, генерал-полковник Петров Василь Степанович.  Сталася ця важлива для сім’ї Петрових подія 5 березня 1922 року.

Дитинство майбутнього героя пройшло в рідному селі, але було аж ніяк не безтурботним – мати померла, коли Василеві було лише 3 роки, а незабаром заарештували й батька. Шкільне життя проходило спочатку в стінах рідної Дмитрівської школи, а потім – Нововасилівської, закінчивши яку Василь одразу вступив до Сумського артилерійського училища.

 З училища 19-річний Василь випустився напередодні війни у званні лейтенанта й одразу ж вирушив до місця служби у Володимир-Волинський укріпрайон, де вже опівдні 22 червня повною мірою застосував отримані раніше знання, зустрівши ворога потужним артилерійським вогнем.

Місцеві жителі розповідають, що незадовго до початку війни на подвір’ї батьківської хати Василь посадив дубовий саджанець, який надалі став для його рідних і близьких чимось на кшталт «дерева надії». Саме цей молоденький дуб, коли від молодого офіцера довгі роки не було жодних звісток, дарував надію родині Петрових на те, що Василь не загинув. Дивлячись на міцне деревце, батько запевняв: «Якщо дерево не засохло, значить і Василь теж живий!».

І стрункий дуб не обманював. Василь був живий, хоч і далеко не завжди фортуна була до нього прихильною. У жовтні 1943 року під час форсування Дніпра в районі Києва та утримання плацдарму він дістав важке поранення, внаслідок якого втратив обидві руки. Уже перебуваючи в госпіталі на лікуванні, Василь Петров дізнався про те, що «за зразкове виконання бойових завдань Командування на фронті боротьби з німецькими загарбниками, форсування річки Дніпро і виявлені при цьому відвагу та геройство» 24 грудня 1943 року його удостоїли звання Героя Радянського Союзу.

Незважаючи на отримані травми, несумісні з подальшою службою, Василь Степанович Петров не зневірився і вже в грудні 1944 року знову повернувся на фронт, де продовжив битися з ворогом, демонструючи незвичайні мужність та рішучість.

А далі були наступальні бої в Сілезії, утримання плацдарму на річці Одер, запеклі бої в районі Ниски, де Василь Петров продемонстрував зразкове виконання бойових завдань командування, за що 27 червня 1945 року його і було повторно удостоєно звання Героя Радянського Союзу.

На той момент герою було всього лише 23 роки, і попереду було ще ціле життя, яке він цілком присвятив службі спочатку в Збройних Силах СРСР, а потім і в Збройних Силах України. Помер прославлений ветеран на 82-му році життя і був похований на Байковому кладовищі в Києві.

У 2018 році в селі Дмитрівка Василю Степановичу Петрову встановили пам’ятник, відкриття якого було приурочено до 95-річчя Приазовського району.

До слова, донедавна в батьківській хаті героя працював музей-садиба, за яким доглядала сестра Василя Степановича, Олександра. Однак близько п’яти років тому музей припинив своє існування через те, що будинок було продано і практично повністю розібрано. Залишився стояти тільки дуб, як символ мужності, стійкості та героїзму  легендарного генерал-полковника Василя Степановича Петрова.

Джерело + джерело “Сафронович”

Як відомо зі шкільних уроків хімії, сірководень – вкрай небезпечний для здоров’я газ, що спричиняє важке ураження нервової системи. А ось мінеральні води, насичені сірководнем, навпаки, з успіхом застосовують при питному лікуванні різних захворювань і в бальнеотерапії. Як то кажуть – «все – отрута і все – ліки, те й інше визначає доза».

Приазовський район славиться своїми сірководневими джерелами, а найвідоміше джерело Гука розташоване безпосередньо в самому центрі смт. Приазовське. Фактично Приазовський район у минулому мав непогані шанси стати місцевою «Мацестою», адже на його території в середині минулого століття було розвідано 32 джерела мінеральних вод. На жаль, багатий санаторно-курортний потенціал району вчасно не оцінили належним чином, і вже на сьогодні більшу частину мінеральних джерел повністю втрачено.

А ось жителям Дмитрівки, можна сказати, пощастило, адже на території села розташовано аж цілих два діючих сірководневих джерела. Щоправда, у минулому їх теж було значно більше.

Місцеві мешканці розповідають, що джерела мимовільно з’явилися в період німецької окупації, а вже набагато пізніше були облагороджені місцевими жителями.

Одне джерело розташоване при в’їзді в село, на вигині річки Апанли, інше – на виїзді з села в бік Федорівки. Перше облаштоване вельми скромно – металева труба і застарілий саморобний паркан із жердин, а ось інше під час головування Алексєєва Володимира Вікторовича набуло цілком доглянутого вигляду й навіть отримало власну назву «Джерело Сафронович» (Сафронович, імовірно, через те, що поруч мешкав Філіппов Мефодій Сафронович).

Запах і смак води в джерелах своєрідні, і далеко не кожен наважиться хоча б один раз скуштувати сірководневої водиці, зате звук дзюркотливих джерел тут діє на кшталт медитації, чудово розслабляє і заспокоює.  Таким чином, відвідування тутешніх джерел корисне не тільки для підтримки фізичного, а й емоційного здоров’я!

Закінчуючи цю довгу розповідь про історію села і його визначні пам’ятки, хотілося б сказати, що Дмитрівка дуже сильно недооцінена з точки зору туризму.  Так, можливо, зараз зовнішній вигляд тутешніх пам’яток і залишає бажати кращого, однак за належної уваги та спонсорування, село з легкістю могло б стати туристичним магнітом Приазовського району. Утім, навіть зараз Дмитрівка варта уваги туристів і мандрівників, а тому, проїжджаючи трасою Мелітополь-Бердянськ, обов’язково знайдіть час, аби завітати до села, де старий храм стоїть, джерела дзюрчать і лисиці на воротах сидять.

Как найти: Запорізька область, Приазовський район, село Дмитрівка

Відвідування: безкоштовно

Величезна подяка за допомогу в підготовці матеріалу Ользі Миколаївні та Повалій Світлані Іванівні.

---

Цікаві місця поблизу

---