«У самотній могилі є щось сумне, мрійливе і в високій мірі поетичне… Чутно, як вона мовчить, і в цій тиші відчувається присутність душі невідомої людини, що лежить під хрестом. Чи добре цій душі в степу? Чи не тужить вона в місячну ніч? А степ біля могили здається сумним, похмурим і задумливим…» – так писав Антон Павлович Чехов у своїй повісті «Степ. Історія однієї подорожі».
Письменник у цих рядках вражаюче точно передав не тільки думки мандрівника, який побачив могильний хрест серед простору, а й саму душу степу, її особливу тишу і дбайливе мовчання. Ці рядки ніби написані для всіх тих безіменних могил, що безслідно загубилися в безкрайніх степових просторах, і для тих небагатьох, чиї хрести все ще видніються на горизонті. Здається, що поруч з самотніми хрестами і могильними пам’ятниками навіть сильний вітер стає тихішим, немов і він схиляє свою непокірну голову на знак поваги до тих, хто пішов. Це місця усамітненого, вічного спокою, де земля дбайливо зберігає не тільки тіла, а й пам’ять – про людей, їхні справи і минулі епохи.
Є таке особливе місце і в Якимівському районі, за шість кілометрів від села Атманай. Там, в урочищі Горбатки, на вершині невеликого кургану біля самого Утлюкського лиману, височіє скромний металевий хрест.
Це сімейне поховання Амедея Людвіговича Філібера і його дружини – Анни Петрівни, уродженої Шипілової. Історія цих людей – як недописана глава в книзі про видатних землевласників Таврійської губернії. Глава, яку час не закрив, а лише відклав для тих, хто колись зважиться її завершити.
Господарі землі: три покоління Філіберів
Прізвище Філібер, з французьким звучанням і європейським культурним шлейфом, добре відому не тільки в Мелітополі, Одесі, Москві та Петербурзі, але й далеко за межами Росії – про нього пам’ятають у Франції та Швейцарії, де колись починався цей родовід. Проте, справжня історія Філіберів народилася зовсім не в провінції Лагедок або місті Женева, а тут, серед широких просторів Приазовського степу.
Протягом майже дев’яноста років, всупереч складним кліматичним умовам, господарським реформам і політичним змінам, три покоління Філіберів старанно розвивали господарство Атманай і робили це досить успішно.
Першим був Луї Анрі Філібер – француз родом зі Швейцарії. У тісному, якщо не сказати, вимушеному партнерстві з ветлікарем Луї Салоза, він заклав основу господарства в Атманаї і налагодив розведення мериносових тонкорунних овець – трудомісткий, але перспективний напрямок, особливо цінний для сухого клімату Таврійської губернії. Його син, Амедей Людвігович, професійний агроном, продовжив справу батька і значно зміцнив господарство, спираючись на свої знання, досвід і професійну інтуїцію. А онук, Микола Амедеєвич, довів господарство до найвищого розквіту. Саме за його часів економія Атманай стала відомою далеко за межами Таврійської губернії (детальніше про історію Атманая читайте тут).
Три покоління. Три долі. Три шляхи, поєднані однією землею.
І тільки один з них, Амедей Людвігович, залишився тут назавжди, під скромним хрестом на кургані, серед тих полів, які знав та любив.
Між наукою, садом і степом
Час не надто щедрий до пам’яті про Амедея Людвіговича Філібера. Доля цієї людини збереглася лише в окремих штрихах – архівних згадках, ботанічних назвах і рідкісних виданнях, але навіть цих нечисленних фрагментів достатньо, щоб скласти образ енергійної, освіченої і господарської людини.
Відомо, що Амедей Людвігович Філібер народився в 1818 році в Одесі, де на той час проживала його родина. У віці семи років, за наполяганням батька, він вирушив до Швейцарії, щоб отримати гідну європейську освіту і виховання. Після завершення навчання він повернувся вже не до Одеси, а в Атманай – місце, яке мало стати не просто його родовим гніздом, а й полем практичного застосування всього, чого він навчився. Також за плечима Амедея Філібера було і вісім років навчання в Московському інституті, закінчивши який він повністю влаштувався в батьківській економії.
В Атманаї Амедей Людвігович акліматизував американський сорт яблуні, якому дав назву «Ренет Філібера». Існує припущення, що саджанці цього сорту Андрієм Корвацьким були подаровані Льву Платоновичу Симиренку і вже в Київській губернії цей сорт набув рис, близьких до знаменитого «Ренету Симиренка».
Ім’я Філібера збереглося і в світовій селекції: в 1879 році відомий французький селекціонер і розовод Луї Левек вивів сорт троянди «Amédée Philibert» і назвав його на честь Амедея Людвіговича, який очолював російську делегацію на Всесвітній виставці в Парижі в 1878 році.
Троянда «Amédée Philibert». Фото з сайту
Господарська діяльність Амедея Філібера не обмежувалася лише садівництвом. Він продовжував сімейну справу з розведення коней і мериносових овець. У 1875 році в одному з московських видавництв ним була випущена брошура «Про скотську чуму», що дозволяє припустити – епідемія не обійшла стороною і поголів’я в економії Атманай.
У шлюбі з Анною Петрівною, уродженою Шипіловою, у Амедея було троє дітей: син Микола, який пізніше став спадкоємцем усього майна Філібера, і дві дочки – Ольга (у шлюбі Боумгарт) і Юлія (у шлюбі Шатілова).
Нічна красуня – господиня Лімени
Що стосується дружини Амедея Філібера – Анни Петрівни Шипілової, то історія зберегла про неї ще менше відомостей. Відомо, що Анна Петрівна народилася в 1833 році в родині Петра Васильовича Шипілова, відомого інженера і керівника будівництва шосе Сімферополь – Алушта – Ялта.
Вийшовши заміж, Анна Петрівна принесла в сім’ю гідне придане – садибу Лімена на Південному березі Криму, управління якою після весілля перейшло до її чоловіка.
З Ліменою пов’язана одна цікава легенда, зафіксована в книзі А. А. Галиченко «Старовинні садиби Криму» .
«Але в сусідньому Сімеїзі років тридцять тому ще можна було почути від місцевих аборигенів напівфантастичну розповідь про життя і смерть загадкової «нічної красуні»: нібито вдень вона спала, а вночі влаштовувала розкішні бали, куди з’їжджалися з усієї Росії відомі музиканти, письменники і художники; після її ранньої смерті невтішний чоловік поховав її в багато прикрашеній усипальниці, зачинив двері будинку на замок і більше сюди не повертався».
Але легенди на те й існують, щоб залишатися на межі між правдою і вигадкою. Чи влаштовувала Анна Петрівна бали і чи жила таким незвичайним життям, як розповідає нам легенда, достеменно невідомо. Однак точно відомо інше – її відхід з життя був по-справжньому трагічним.
Трагедія біля Утлюцького лиману
Сімейна пам’ять донесла до наших днів історію загибелі Анни Петрівни Філібер, уродженої Шипілової, а завдяки зусиллям місцевих краєзнавців цей епізод знову став частиною відродженої історії Атманая.
В один із днів 1887 року Анна Петрівна вирушила в кареті на прогулянку вздовж Утлюцького лиману. Раптово з заростей перед кіньми вискочив заєць. Перелякані тварини зірвалися з місця і понесли екіпаж до глиняних круч. Там, на одному з крутих обривів, карета впала вниз.
Анна Петрівна загинула на 54-му році життя. Її поховали на найвищій точці в околицях Атманая – на кургані, який вже тоді носив назву «Могила Філібер». Чи то за дивним збігом, чи то за іронією долі, курган отримав цю назву задовго до того, як став останнім притулком подружжя Філіберів.
Амедей Філібер пережив дружину всього на два роки. Він помер у 1889 році і був похований поруч з Анною Петрівною, в сімейному склепі на вершині кургану.
Уламки пам’яті
Довгий час точне місце поховання Амедея Людвіговича залишалося невідомим. Лише завдяки копітким пошукам і дослідженням місцевих краєзнавців місце його спочинку було знову відкрито і стало відомим широкій публіці. Також стало відомо, що раніше над склепом височів пам’ятник з епітафією французькою мовою, проте під час Другої світової війни в нього влучив ворожий снаряд. Пошкоджений пам’ятник розколовся і пізніше був скинутий всередину склепу, який на той момент вже не раз піддавався розграбуванню чорними копачами.
Разом з уламками надгробка канули в забуття і імена похованих, а пам’ять про них на багато десятиліть змінилася здогадками.
У порівняно недавній час, коли інтерес до забутого став повертатися, за участю Сергія Анатолійовича Мінько на вершині кургану було встановлено металевий хрест, на ритуальній табличці якого зазначено: «Філібер Анна Миколаївна, 1845-1861».
Слід згадати, що з цим похованням пов’язана одна загадкова легенда, яка розповідає нам про те, що нібито тут спочиває душевнохвора дочка Філібера, правда, якого саме з трьох представників династії, переказ не уточнює. Можливо, легенда і табличка якось пов’язані між собою. Тільки ось що було раніше – легенда, що породила помилковий напис, або напис, що дав привід для появи легенди, сьогодні сказати важко.
Як би там не було, сімейний архів не підтверджує існування у Філіберів дочки, яка померла в юному віці, так само як і історії про психічну хворобу.
Голос історії
Так чи інакше, загадки і неточності, що оточували поховання на кургані, довгий час залишалися без відповіді. Історична справедливість почала повертатися в 2020 році, коли за особисті кошти депутата Г. Шевченко, поруч з металевим хрестом було встановлено гранітний пам’ятник з точною інформацією про тих, хто дійсно спочиває під ним.
І нехай за більш ніж двісті років з моменту заснування Атманая багато чого було втрачено, зруйновано і забуто, саме цей пам’ятник став тим каменем, з якого історія знову знайшла голос.
Сьогодні, дивлячись на самотню могилу в степу над Утлюцьким лиманом, розумієш, що це все набагато більше, ніж пам’ять про одну сім’ю. Це частина історії землевласників Таврійської губернії, чиє прізвище звучить не тільки з французьким тембром і європейським шармом, але і нотами степового вітру, запахом пшениці, шелестом трав, і тією особливою тишею, яку може подарувати тільки Приазовська земля. І цією тонкою, майже невловимою тишею, степ біля могили Філіберів ніби продовжує розповідати свою історію – стримано і неспішно, як умів би тільки Чехов.
Як знайти: Запорізька область, Якимівський район, село Атманай
Відвідування: безкоштовно
Цікаві місця поблизу
