Що таке магазин? Сучасні словники визначають “магазин” як підприємство роздрібної торгівлі, розташоване в стаціонарному будинку. Якщо ж ми подивимось в тлумачний словник, складений у середині ХІХ століття етнографом і лексикографом Володимиром Івановичем Далем, то насамперед прочитаємо, що магазин — це «будівля чи приміщення для складки та зберігання якихось запасів», причому далі автор уточнює, що у такому значенні «магазин» найчастіше вимовляється народом як «магазей, магазея або гамазея».
Цікаво, що в середині XIX – на початку ХХ століть у Російській імперії виникла велика державна мережа «магазинів», основне завдання яких полягало в накопиченні хлібних резервів на випадок неврожаю чи іншого лиха. Існування такого роду магазинів у сучасної людини викличе лише подив і здивування, проте у минулому такі магазини грали важливу роль у боротьбі з голодом і мали назву хлібозапасних (здавна хлібом називалися не тільки готові вироби з борошна, а й сире зерно, тому в цій статті йтиметься про “зерно”).
Історія виникнення хлібозапасних магазинів
Як відомо, неврожайні роки за всіх часів були одним із найбільших лих для будь-якої держави, і Російська імперія в тому не була винятком. Протягом кількох століть уряд Російської імперії знаходився у пошуку ефективних заходів щодо забезпечення продовольчої безпеки населення. З цією метою були створені фінансові резерви — загальноімперський та губернський продовольчі капітали, сформовані за рахунок виплат селян, а також сільські хлібозапасні магазини, які хоч і перебували на нижчій ступені ієрархії системи продовольчого забезпечення, проте були її найважливішою ланкою.
Серед етапів формування хлібозапасної системи можна виділити кілька основних:
- у роки царювання Петра I вперше робиться спроба організувати облік ситуації з продовольством країни, а у великих містах (Петербурзі, Ризі, Смоленську і Астрахані) планується влаштування перших хлібозапасних магазинів
- 29 листопада 1799 року імператор Павло I підписує закон, який регламентує створення сільських хлібозапасних магазинів у селищах, де кількість дворів становить не менше 50-ти.
- 5 липня 1834 року (під час правління Миколи I) видається «Найвище затверджене Положення про запаси для допомоги у продовольстві», згідно з яким у селах вводяться обов’язкові грошові та хлібні збори, а для зберігання останніх у кожному казенному та поміщицькому селі селянам наказується облаштувати за свій рахунок хлібозапасні магазини.
Таким чином до середини XIX століття урядом було повністю сформовано сільську хлібозапасну систему, яка з різним ступенем ефективності допомагала долати наслідки голодних років.
Що ж собою являв хлібозапасний магазин?
Власне, хлібозапасний магазин — це громадський склад для зберігання запасів зерна.
Розташовувалися громадські комори, як правило, на околиці селища, на значній відстані від житлових будівель, що було прийнятним з погляду пожежної безпеки.
Будувалися хлібозапасні магазини не за «загальним планом», а за «звичаєм мешканців», а тому зовні громадські амбари мало чим відрізнялися від приватних.
Зважаючи на те, що витрати на будівництво громадських складів повністю лягали (і часто непосильним тягарем) на плечі селянства, то вимоги до такого роду споруд були мінімальними — будівлі могли зводитися як з дерева, тину, глини, так і з цегли (у такому разі сховища могли бути збудовані в межах села, а не на його околицях). Усередині магазину облаштовувалися засіки для зберігання кількох видів посівних культур. В обов’язковому порядку кожен хлібозапасний магазин обладнувався спеціальними пристроями (тавровими мірами) для вимірювання об’єму хліба, що ссипався та видавався.
Завідував хлібозапасним магазином доглядач, який вибирався селянами. Доглядач відповідав за прийом та видачу хліба, а у разі його недоїмок чи псування, ніс кримінальну відповідальність (від штрафів до позбавлення волі). Так само при амбарах могли працювати вахтери і волосний писар, який у спеціальному зошити вів повний облік хліба, що ссипався та видавався. Відповідальність за стан хлібних запасів несли сільські та волосні старшини, а контроль за їх роботою покладався на повітові земські управи.
Принцип роботи хлібозапасного магазину був досить простим — щороку після жнив кожен селянин обов’язково здавав у хлібозапасний магазин, встановлену державою, норму хліба. Розмір щорічного натурального збору суворо регламентувався державою, але змінювався з часом і часто залежав від врожайності року. У середньому (у період з 1834 по 1900 роки) він становив від півчетверика до четверика озимих (четвірок – міра об’єму сипких тіл, що дорівнює 26,24 л) і від 2 до 4 гарнців ярових (гарнець – міра об’єму сипучих тіл, що дорівнює 3,28 л) з кожної ревізської душі (особи чоловічої статі незалежно від віку). З 1900 року «Тимчасовими Правилами щодо забезпечення продовольчої потреби сільських обивателів» було встановлено нову норму щорічного натурального збору в межах напівпуду (8,19 л) на кожну душу.
Весь хліб, що зберігався у хлібозапасному магазині, належав сільській громаді. Селяни, які восени в примусовому порядку засипали частину свого зерна в громадський амбар, вже навесні, за крайньої потреби, могли отримати з магазину натуральну позику на продовольчі та посівні потреби. Рішення про видачу позики у кожному даному випадку приймалося на сільських сходах. Позика видавалася під 6% річних і поверталася в строк від трьох до шести років.
Державою дозволялася видача у позику навесні не більше 2/3 хліба, що зберігався в хлібозапасних магазинах. Та частина зерна, яка залишалася в громадському амбарі, з метою запобігання псуванню продавалася, а на виручені кошти восени закуповувався хліб нового врожаю і знову засипався в магазин. Такі заходи забезпечували постійне оновлення хлібних резервів у сховищах. Так само восени після жнив у комору поверталося зерно, видане навесні в позику селянам і засипався щорічний натуральний подушний збір.
Таким чином, державна ідея щодо накопичення хлібних резервів з метою запобігання голоду реалізовувалась без безпосередньої участі самої держави, виключно працею та зусиллями самих селян.
В ідеалі завдяки роботі сільської хлібозапасної системи уряд планував накопичити хлібний запас, який дозволив би безболісно пережити навіть самий недородний рік — з 1842 року розмір хлібного резерву, що зберігавсяся в хлібозапасних магазинах, становив 1,5 чверті на ревізську душу (чверть, не плутати з четвериком – міра об’єму, що дорівнює 209,9 літрів), а з 1900 року – 4 пуди на кожну душу.
На справі виявилося, що хлібозапасна система мала низку істотних недоліків:
- недоїмки хліба, які у більшості хлібозапасних магазинів сягали 50%. Селяни, обтяжені податями та повинностями, не могли своєчасно вносити хліб, та й неврожаї, що траплялися в середньому 5-6 разів за тридцяти-сорокарічний період, ще більше посилювали ситуацію. Все це призводило до того, що боргові зобов’язання селян неухильно зростали, а разом з ними росли недоїмки в хлібних резервах.
- часте псування хліба через незадовільний технічний стан будівель (часто магазини будувалися з дерева, яке швидко приходило в непридатність, а тому хліб, що зберігався в дерев’яних коморах, псувався гризунами і плісняв від вогкості), а це в свою чергу, приводило до ще більших недоїмок
- неправильне ведення обліку хліба, що засипався і видавався (облік здебільшого вівся не в спеціальних прибуткових і видаткових книгах, а «настінним» способом)
- часте розкрадання хлібозапасних магазинів самими селянами. «…кому невідомі випадки розгрому сільських магазинів цілим селом, – до затвора мотузок прив’яжуть, та всі поголовно за нього тягнуть, доки він не піддасться, тоді весь хліб розбирають, – весь світ винен, всі й у відповіді, тобто по суті ніхто не відповідає» © А. С. Єрмолов.
- серед інших недоліків можна також виділити погану якість хліба, що ссипалася, значні витрати на утримання магазинів і зловживання чиновників
Недосконалість хлібозапасної системи стало причиною того, що згодом багато губерній стали відмовлятися від накопичення натурального запасу в хлібозапасних магазинах і робити вибір на користь сплати продовольчого грошового збору. Але незважаючи на всі свої недоліки, сільська хлібозапасна система грала величезне значення аж до кінця ХIX століття.
На початку ХХ століття, через активне будівництво залізничних шляхів сполучення, що дозволяли здійснювати швидке підвезення хліба в регіони, що бідували, і інтенсивного розвитку хліботоргівлі, сільська хлібозапасна система почала поступово занепадати і була повністю знищена селянським рухом 1917 року.
“Гамазей” у селі Терпіння
Свій хлібозапасний магазин був і в селі Терпіння, яке наприкінці ХІХ століття було центром Терпінівської волості Мелітопольського повіту. За даними відомостей 1896 року у Терпінні проживало близько 2500 осіб, а тому наявність у селі хлібозапасного магазину, згідно з законодавчими актами того часу, була обов’язковою.
Капітальний амбар з червоної цегли побудували в 80-ті роки XIX століття практично в центрі села, недалеко від Покровського храму. Зовні хлібозапасний магазин був прямокутною будівлею, позбавленою якихось архітектурних вишукувань. У стінах будівлі розташовувалися два ряди вентиляційних отворів, які забезпечували достатню вентиляцію зерносховища та попереджали псування хлібних запасів. Усередині будівлі по обидва боки розміщувалися по три ємні бункери, розділені проходом і естакадою для засипки зерна.
Хлібозапасний магазин чи «гамазей», як його називали жителі Терпіння, служив на благо сільської громади аж до Першої світової війни. У 1917 році, австро-німецькі окупанти, що увірвалися в село, не тільки конфіскували половину врожаю і вивезли все поголів’я худоби та свійської птиці, а й викрали весь насіннєвий фонд, що зберігався у «гамезеї».
Після закінчення революції 1917 року, «гамазей» у селі Терпіння продовжував виконувати роль зерносховища, ось тільки зберігалися там уже не хлібні запаси сільської громади, а зернові ресурси, що централізовано вилучалися у мешканців села на користь держави.
У роки колективізації хлібозапасний магазин було передано на баланс колгоспу «П’ятирічка», а вже за часів Другої світової війни колгоспне зерносховище дивом уникло повного знищення. «Гамазей» хотіли підірвати радянські мінери, які успішно підірвали перед цим Покровський храм та паровий млин, проте виконати задумане завадили жителі села, які поспішали розжитися колгоспним зерном, що зберігався у «гамазеї».
На жаль, вдруге дива не сталося і вже восени 2008 року будинок колишнього громадського зерносховища було практично повністю знищено. Внаслідок випадкової пожежі згоріла подвійна дубова підлога, дах та дерев’яні засіки для зберігання зерна. Вцілів лише добротний цегляний кістяк, який сьогодні рясно замальований якимись написами.
Сьогодні частково зруйнована будівля тепрінівського «гамазею» є унікальною для Запорізької області пам’яткою архітектури господарського призначення, яка не лише нагадує про існування у минулому величезної системи хлібозапасних магазинів, а й допомагає докладно вивчити ще один маловідомий епізод з історії дореволюційного селянства.
Як знайти: Запорізька область, Мелітопольський район, село Терпіння
Відвідування: безкоштовно
Цікаві місця поблизу
